Офіційний веб-сайт

Дзюба Іван Михайлович

 

Дзюба Іван Михайлович – народився 26.VII.1931 р. в с. Миколаївка, тепер Волноваського району Донецької області.

Літературознавець, критик, громадський діяч, академік НАН України з 1992 року. Герой України (2001 р.). Закінчив у 1953 році Донецький педагогічний інститут. Працював у видавництвах і періодичній пресі. В 1957 році обіймав посаду редактора відділу літератури і критики видавництва «Дніпро», з 1957 по 1962 рік ‑ завідувач відділу критики журналу «Вітчизна» (звільнений за «ідеологічні помилки»), з 1964 по 1965 рік ‑ літературний консультант відділу першої книги видавництв «Молодь» (звільнений за участь у протестах проти політичних арештів 1965 року), з 1966 по1969 рік ‑ коректор в «Українському біохімічному журналі», з 1969 по 1972 рік ‑ редактор видавництва «Дніпро». Звільнений у січні 1972 року. Заарештований у квітні 1972 року за публікацію трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в травні 1973 року засуджений «за антирадянську діяльність» на 5 років таборів суворого режиму. Персональну справу Івана Дзюби у зв’язку зі згаданою працею розглядала Президія СПУ 2.ІІІ.1972 р. і одноголосно проголосували за виключення Івана Дзюби із членів Спілки письменників України. Після багатомісячного перебування в ізоляторі КДБ у листопаді 1973 року був помилуваний, але перебував під офіційним наглядом ще кілька років, до літературної роботи не мав доступу. З 1974 по 1982 рік – працював коректором, літературним кореспондент багатотиражної газети Київського авіазаводу, з 1982 року ‑ на творчій роботі. З 1992 року ‑ головний редактор журналу «Сучасність». З 1992 року ‑ член Державної думи України, з грудня 1992 по серпень 1994 року ‑ був міністром культури України. З 1996 по 2004 рік ‑ академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України, з 1997 року ‑ співголова Головної редакції Енциклопедії сучасної України. З 1988 по 1991 рік ‑ президент Республіканської асоціації україністів. З 1999 по 2005 рік очолював Комітет з Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

Перша книга «Звичайна людина чи міщанин?» (1959 р.) присвячена актуальним питанням розвитку української літератур. В праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Нью-Йорк, Мюнхен (1968 р.); Лондон (1968 р.) англійською мовою; Рим (1971 р.) італійською мовою; Пекін (1971 р.) китайською мовою; Париж (1980 р.) французькою мовою; Амстердам (1973 р.) російською мовою; журнал «Вітчизна» (1990 р.) № 5-7; Київ (1998 р.) аналізував механізм насильницької русифікації неросійських народів СРСР, насамперед українського, що проводилася під лицемірними гаслами нібито «інтернаціоналізму». В працях «Грані кристала» (1978 р.), «На пульсі доби» (1981 р.), «Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982 р.), «Вітчизна у нас одна» (1984 р.), «Автографи відродження» (1986 р.) і «Садріддін Айні» (1987 р.) досліджував історію багатонаціональної радянської літератури. Івана Дзюба є автором мовознавчих праць: «У всякого своя доля» (1989 р.), «Бо то не просто мова, звуки...» (1990 р.), «Застукали сердешну волю...» (1995 р.), «Нам только сакля очи колет...» (1996 р.), «Між культурою і політикою» (1998 р.); ґрунтовних наукових розвідок про В. Бикова, О. Довженка, І. Сенченка, В. Свідзинського, І. Драча, М. Вінграновського, І. Мележа, В. Забаштанського та ін.; передмови до книги «Публіцист мислі й серця. Збірник праць на пошану 80-річчя Р. Олійника-Рахманного» (2000 р.). Книга «Тарас Шевченко» (2005 р.) — спроба поєднати докладну розповідь про життєвий шлях Кобзаря з текстологічним аналізом його поетичних і прозових творів. Літературним працям Івана Дзюби притаманне гостре відчуття актуальних проблем літературного процесу, розгляд їх у тісному зв’язку з суспільними тенденціями, увага до національних особливостей художніх явищ, широка ерудиція, виразний індивідуальній стиль. Він є автором сценаріїв фільмів «Василь Симоненко» (1988 р.), «Українці. Віра. Надія. Любов» (1989 р.), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1989-90; у співавторстві з Б. Олійником, П. Мовчаном), статей про поетичне кіно та ін.

Лауреат премії ім.О.І. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1987 р.); премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, премій ім.В. Жаботинського, ім.В. Вернадського та ін.

Відзначений Шевченківською премією 1991 року за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки...», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?».

Помер 22 лютого 2022 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.