Офіційний веб-сайт

Микола Жулинський про Олеся Гончара. Роздуми з нагоди 100-річчя від дня народження

«Передусім «Прапороносці» ‑ роман-реабілітація українського народу, правда про значимий внесок солдатів-українців у перемогу; це ‑поетичний епос-звеличення образу рядового українця на фронтах Другої світової. Це вони, українські воїни Хаєцькі, Блаженки, Шовкуни, Маковеї, Брянські, Черниші, зображені з особливою художньою виразністю та любов'ю таким же українським солдатом, який, як і більшість із них, зазнав окупаційного приниження національної гідності й честі, а від сталінського режиму і звинувачення за перебування під німецькою окупацією. <…>

Вважав, що свій обов'язок українського письменника-патріота він виконує чесно. Стає на захист Івана Дзюби, Ліни Костенко, Івана Драча і поетів-шістдесятників, виступає проти душителів і нищителів природи, руйначів історичних пам'яток, нашого святого «старозтерзаного Києва», ініціює відбудову Михайлівського Золотоверхого...

Якось, прогулюючись Володимирською гіркою, вражено вигукнув: «А місце! Для Бога! Тільки тут, над Дніпром, і стояти було тому чуду Золотоверхому».

І домігся. Відбудували завдяки очолюваному Олесем Гончарем Фонду з відбудови Михайлівського собору. Бо вірив, що цей прекрасний витвір людського генія має обов'язково відродитися. Був віруючою людиною. Християнином. «У дитинстві я був дуже релігійним. Найперш завдяки бабусі. І те почуття, що відтоді лишилось, не раз потім допомагало мені в житті й у творчості».

То ж не випадково з'явився в Гончара і роман «Собор», і постав над Дніпром Михайлівський Золотоверхий, і відродився Успенський собор. Бо часто думав про Бога, був задивлений небом, там шукав очима світло. Неземне світло. Бо сам був наповнений світлом віри в Господа, яке дістав од віруючої бабусі. Віра ‑ «такий запас світла, що його з упродовж усього життя не вдалося погасити цій сатанинській кривавій системі тоталітарщини. Скільки докладалось нею зусиль, щоб спотворити живу душу, та все, виявляється, марно: світло є!» — сповідально виповів 8 червня 1990 р. у щоденнику Олесь Гончар. Безсумнівно, це моральне багатство ‑ віра, духовний запас світла, допомогли йому вистояти в часи цькувань за «Собор». <…>

Унікальний витвір національного генія ‑ старовинний козацький собор ‑ не лише реальна серцевина своєрідного виру суперечок і поглядів на історію свого народу, на принципи подальшого буття нації в часі, в загальнолюдському культурному розвитку, а й художній символ, ідеал духовності, гар­монії, краси. «Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда нев'януча душа цього степу? ‑ запитує Микола в свого товариша Геннадія. ‑ Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал...».

Олесь Гончар ‑ поборник діяльної духовності, яка синтезує волю народу для збереження соборності людських душ, гуманістичної святості і моральної чистоти. Та письменник усвідомлює, що досягнення синтетичного образу-уявлення діяльної духовності неможливе без аналізу складної, заснованої на політичній демагогії та ідеологічній спекуляції «правильними тезами» системи зла. Зло протиприродне, бо воно деструктивне, за ним немає культури традицій.

Собор у романі Олеся Гончара ‑ символ національної пам'яті. Ця «горда поема степового козацького зодчества» відлунює далекими піснями і засвідчує, що з деформації національної свідомості, з руйнування української пісні почалося й руйнування народної душі. Зачарований тією архітектурною довершеністю козацького собору, цим духовним «повівом предковічної краси», письменник зумів майстерно переконати, що цей собор, це творіння невідомих зодчих, це послання із сивої давнини призначене для того, щоб уберегти людину від руйнації власної душі, від загрози безпам'ятства».

 

Микола Жулинський,

академік НАН України,

лауреат Шевченківської премії

 

Фрагменти зі статті «Світло віри Олеся Гончара»,

джерело: «Літературна Україна», квітень 2018 рік.