Офіційний веб-сайт

Останній діаріуш* письменника…

У вересні виповнюється рівно рік як не стало прижиттєвого класика української літератури, талановитого прозаїка, Героя України, лауреата Шевченківської премії Романа Іваничука. Ніби передчуваючи, що спливають останні дні його земного буття, він поспішав завершити надзвичайно важливу для нього справу – випустити щоденник, який літератор вів на початку 90-х…

 

Свою останню книгу «Дорогі вольні і невольні: Щоденники. 1991-1994», що вийшла друком у харківському видавництві «Орбіта» минулого року, письменник за життя так і не дочекався. Він не дожив буквально кілька місяців до того дня, коли було видрукувано сигнальний примірник книги. Цим виданням, в якому зібрано чималий масив безцінної інформації про перші роки відновленої державної незалежності, ніби завершується життєвий цикл людини, котра поклала на вівтар вітчизняної культури кращі свої роки, збагатила українську літературу ХХ століття талановитими прозовими творами, заснувала Товариство української мови на Галичині, долучилася до розробки і прийняття у стінах парламенту фундаментальних державних актів, що на десятиліття визначили майбутній розвиток країни.

Видання «Дорогі вольні і невольні: Щоденники. 1991-1994» Романа Іваничука складається з двох частин: «Книга перша. Благослови, душе моя, Господа!..» і «Книга друга. Мандрівки близькі і далекі».

Книга перша зі щоденниковими записами письменника про його враження від роботи депутатом у Верховній Раді України, повертає нас до  призабутих драматичних подій тридцятилітньої давнини. Багато з того, що відбувалося на початку 90-х під куполом будівлі на вулиці Михайла Грушевського, 5, для більшості пересічних громадян лишалося до останнього часу навіть не таємницею, а навмисне прихованою інформацією, яка з різних обставин не стала доступною для широкого загалу. З автором щоденникових нотаток ми опиняємося за лаштунками баталій, що точилися між різними політичними силами в головному законодавчому органі тоді ще республіки у складі СРСР. Справжнім одкровенням для читачів стане оцінка Романом Іваничуком неоднозначних вчинків таких знакових на той час політичних фігур, як Леонід Кравчук, Вітольд Фокін, Іван Плющ, Олександр Мороз, Станіслав Гуренко, Адам Мартинюк, Борис Олійник, Лариса Скорик та ін.

Авторська оповідь дуже часто перемежовується з екскурсами в минуле, в якому дитинство і юність Романа Іваничука припали на роки окупації Галичини Радянським Союзом, встановлення тоталітарного режиму на Західній Україні. За кожним рядком вчувається нестримний біль від втрат рідних і односельців, які стали жертвами НКВС. Злочини червоних окупантів, що на власні очі бачив двадцятилітній юнак, назавжди залишили в його душі ненависть і презирство до тих, хто це чинив, а вже у зрілому віці це вилилося у пошук власного методу боротьби з ними.

Таким своєрідним полем борні з поневолювачами для Романа Іваничука стала література, коли в 60-х і 70-х роках найсвідоміші представники українського письменства, як наголошує автор щоденникових записів, обрали для себе місію будь-якими способами протистояти радянській владі. Автор навіть започатковує градацію серед колег по літературному цеху, зараховуючи одних ‑ до табору апологетів правлячої системи, інших ‑ до конформістів і нонконформістів. Останніх, звісно, була меншість, а точніше, - одиниці, оскільки не кожен міг наважитися піти «з відкритим забралом» проти тоталітарного комуністичного режиму з ризиком для власного життя, свідомо приректи своїх близьких і рідних на напівголодне існування. Імена цих сильних духом людей нині всім добре відомі: Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Ігор Калинець, Василь Рубан…

Такі люди завжди викликали захоплення і глибоку повагу у Романа Іваничука. Їх письменник сприймав не інакше як цвіт української нації. Зовсім інше відчуття у нього виникали, коли він ставав свідком морального падіння співвітчизників, котрі вчиняли жахливі злочини проти власного народу. Показовим у цьому зв’язку є описуваний у щоденнику процес 1964 року над Володимиром Погружальським, звинувачуваним у підпалі Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Нагадаємо, стараннями цього пройдисвіта ‑ таємного агента КДБ - було знищено 600 тисяч книг та рукописів (!) україністики, які зберігалися у відділі стародруків найбільшої у республіці бібліотеки. Негідний вчинок Володимира Погружальського настільки шокував на той час тридцятип’ятилітнього Романа Іваничука, що він заприсягнувся обов’язково написати твір про яничарство як родове прокляття українців, водночас возвеличувати звитягу і жертовність кращих синів і дочок України, заради якої вони віддавали найцінніше – власне життя.

Через три роки, а саме 1967 року, історичний роман «Мальви» був опублікований спершу в журналі «Вітчизна», а згодом в альманасі «Романи і повісті», викликавши неоднозначне сприйняття відповідальних за ідеологію партійних функціонерів, які розгледіли в ньому прихований антирадянський зміст. У щоденнику автор детально переповідає всі колізії, що виникли навколо твору, згадує, до яких компромісів доводилося вдаватися, аби «Мальви» таки побачили світ. Роман Іваничук на той час одним із перших порушив у романі тему зради Батьківщини, відмови від рідної мови, втрати національної ідентичності. До речі, і сьогодні ці виразки на духовному тілі українського етносу, колись давно діагностовані письменником, ще й досі не зникли, продовжують отруювати державний організм на радість путінсько-московським зайдам…

Роман Іваничук у «Щоденнику…» раз-у-раз демонструє самокритичність до себе, коли мова заходить про його ставлення до правлячого режиму за радянських часів, що вимагав від творчої інтелігенції цілковитої лояльності і покори. Якщо сказати, що письменник відчував постійний дискомфорт від приналежності до комуністичної партії, напевно, сьогодні це багатьма сприйметься доволі скептично. Так, наявність партквитка його пригнічувала, змушувала пристосовуватися до обставин, але такий стан справ давав можливість творити заради майбутнього, в якому, рано чи пізно, мала настати омріяна воля. І як виявилося з плином часу, Роман Іваничук в усіх своїх історичних романах, три з яких ‑ «Мальви», «Четвертий вимір» і «Орда», ‑ вважаються вершинами його творчої спадщини, жодного разу не покривив душею і не пішов проти власної совісті. Цим він наче спокутував давній гріх, коли присягнув на вірність комуністам.

Вражає в щоденнику Іваничукова прозорливість, завдяки якій ще у 80-х письменник передбачив, що Росія у майбутньому становитиме справжню загрозу для України з набуттям нею реальної державної незалежності. Перебуваючи у Москві, спершу як делегат XXVII з’їзду КПРС, а згодом як депутат Верховної Ради СРСР, він відчув небезпечні тенденції у російському суспільстві, що так і не перехворіло на сталінізм і дедалі більше почало перейматися імперсько-шовіністичними настроями. Пророчими лишаються думки Романа Іваничука, занотовані ним у щоденнику на початку 90-х: «Росія скинула з себе комуністичну шкуру, як вуж. А вже під нею ми побачили справжній імперський організм, і нерви, і отруту. Боюся, що цей вуж без крові не сконає. Не дай, Боже, ‑ і проллється вона, поки російський народ сам не переконається в облудності своєї месіанської ідеї, поки не увійде у свою історичну землю, занехаяну, незорану, і, працюючи на ній, переміниться з імперської, зненавидженої усім світом нації в нормальну, людяну, демократичну».

У «Книзі другій. Мандрівки близькі і далекі» автор ділиться враженнями з читачем про свої мандри до США, Куби, Австралії, Туреччини, Греції. Але найбільший інтерес викликає його подорожній нарис до найсумнішого місця на сучасні карті Російської Федерації – Соловецьких островів у Білому Морі, де розташований сумнозвісний монастир з однойменною назвою – останнє місце спочинку славної пам’яті кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Письменник вважав своїм громадянським обов’язком відвідати могилу цього багатолітнього страдника за українську віру, образ якого він майстерно розкриє у романі «Журавлиний крик».

Свій «Щоденник…» Роман Іваничук закінчує оптимістичним зверненням до нащадків, перед якими, після стількох століть приниження і гніту, стелиться «вольна дорога», висловлює впевненість у тому, що українці з Божою милістю посядуть гідне місце серед народів світу, розбудують Україну, щоб жити в ній у щасті та добробуті.

 

*Діа́ріуш (лат. diario ‑ щоденний, пол. diariusz — щоденник, сімейна хроніка) ‑ записи, зроблені певною особою про події свого життя.

 

Тарас Головко