Офіційний веб-сайт

Петро Печорний: «Маю справу з вічним матеріалом, що у вогні не горить і у воді не тоне…»

Знайомство з автором цих рядків, що винесені у заголовок матеріалу відбулось у середині 80-х минулого століття, коли художник лише наближався до піку творчої кар’єри. Спілкування з митцем тривало кілька годин у його майстерні, тісно заставленої творами з кераміки, живописними полотнами, величезними папками з графічними малюнками, що дало змогу написати про його чималий вже на той час мистецький доробок. У результаті на шпальтах столичної газети «Молода гвардія», а згодом і в республіканських журналах «Ранок» і «Трибуна» з’явилися публікації. Чи не вперше широкий читацький загал дізнався про творчість неординарного художника, котрий завжди у декоративно-прикладному мистецтві намагався синтезувати традиційне і сучасне бачення художнього образу, сповідував народність у широкому значенні цього слова. І ось нова зустріч з Петром Печорним, фактично через десятиліття, приводом для якої стало відзначення його найвищою державною нагородою.

‑ Шановний Петре Петровичу, насамперед хочу щиро привітати з присудженням вам цього року Національної премії України імені Тарас Шевченка за серію керамічних тарелей за мотивами творів Тараса Шевченка. Як виник задум проілюструвати твори з «Кобзаря» у кераміці?

‑ Дякую за привітання. Почну з того, що все моє творче життя тісно пов’язане з декоративно-прикладним мистецтвом, якому віддав півстоліття. Воно завжди базувалося на народних традиціях і уявленнях про прекрасне і незвичайне, з чим зтикається людина впродовж земного існування – рослинним і тваринним світом, віруваннями, фольклором, мовою, побутом… Все це присутнє у безсмертній поезії Тараса Шевченка, яка ніби акумулювала генетичний код української нації. І тому кожен віршований рядок, створений цим генієм, має для мене сакральне значення. Поступово, не зразу, виникла ідея трансформувати Шевченкове слово у мистецький образ. Багато місяців пішло на створення графічних ескізів майбутніх керамічних тарелей, в яких за задумом, крім сюжетної композиції, мав бути присутній і характерний фрагмент з вірша, на кшталт: «Плавай, плавай, Лебедонько, по синьому морю, рости, рости, тополенько, все вгору та вгору», «До зірниці із криниці, виносили збрую – шаблю золотую і рушницю-гаківницю» або «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, слава України!» та ін. У підсумку на світ з’явилися тридцять тематичних декоративних тарелей діаметром понад шістдесят сантиметрів, виконаних по сирій кераміці із застосуванням ангобного розпису, характерного для Трипільської доби. Презентація цих мистецьких творів вперше відбулась в Українському фонді культури позаминулого року, де і вирішено було висунути всю серію на здобуття Шевченківської премії.

‑ На початку нинішнього року ви так само презентували тарелі в Національному музеї Тараса Шевченка, куди завітав чи не увесь бомонд Національної спілки художників України. Більшість присутніх відзначала майстерність розпису керамічних тарелей і саму технологію виготовлення. Може ви володієте якимось особливим секретом, про який ніхто не здогадується?

‑ Мабуть найбільший мій секрет у тому, як мені вдалося фактично за п’ять десятиліть важкої, часом каторжної праці у майстернях,удосконалити власну манеру малювання, навчитись сприймати зовнішній світ у неповторних мистецьких образах. Адже щоб досягти, умовно кажучи, вершин у творчості, мені довелось опановувати знання і в Київському училищі прикладного мистецтва, і в Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі імені Віри Мухіної, і на Городницькому фарфоровому заводі Житомирської області, і Київському НДІ кераміки і скла, і у виробничому об’єднанні «Художник» у Києві та багато де ще. Напевне доля до мене була прихильнішою, аніж до інших…

‑ А з вчителями вам теж пощастило?

‑ Їх на моєму віку було не так багато, але про кожного з них лишилися теплі спогади. Згадати хоча б Євгена Святського, котрий читав курс лекцій у Київському училищі прикладного мистецтва про станкову і вжиткову графіку. Будучи випускником Петербурзької академії мистецтв, він лишався одним із небагатьох носіїв класичної школи викладання художньої справи у дореволюційних навчальних закладах. Саме завдяки його настановам у мене дуже переконливо виходили графічні портрети, які багатьох захоплювали проникливістю у внутрішній світ зображуваної людини. Або Володимир Марков – професор, завідувач кафедри художньої кераміки і скла художньо-промислового училища в Ленінграді. Він чимало доклав зусиль, щоб у звичайних пейзажних малюнках, створених мною під час літньої студентської практики, відчувався настрій, простір, місцевий колорит, притаманний північній Росії.

‑ Ви родом із Сіверського краю. Наридилися в селі Роїще Чернігівської області. Цікаво, ви досліджували генеалогію вашого роду – роду Печорних?

‑ Лише до другого коліна. Мій батько Петро дожив до 95 років. А прадід Мина – до 105 років. Тобто, рід довгожителів. В сім’ї нас було семеро. Мав двох братів і четверо сестер. Із розповідей батька, предки у мене з Уралу, де бере початок річка Печора. Звідси, мабуть, і прізвище – Печорний. Не знаю усіх обставин, як їх доля закинула до України в минулі століття. Але відомо, що прадід і його сім’я відзначались працьовитістю, мали власний земельний наділ. Крім землеробства, заробляли на прожиття ще й лозоплетінням, ткали сито, виготовляли решета і щітки з кінського волосу. Коли мені виповнилося одинадцять, мами не стало. Може тоді і скінчилося моє дитинство, а почалась напівсирітська юність…

‑ Ваш творчий доробок сьогодні налічує понад тисяча п’ятсот творів у декоративно-прикладному і монументальному мистецтві, графіці і живописі. Які з них, з вашої точки зору, заслуговують на увагу, насамперед, творчим вирішенням?

‑ В кераміці це тарелі, присвячені народним героям сивої давнини ‑ «Байда», «Козак Голота», «Козак-мамай», а також «Богдан Хмельницький», «Добриня Микитович», «Ілля Муромець», «Кирило Кожум’яка», «Тарас Бульба» із серії «Богатирі землі Руської». У графіці роботи, виконані пастеллю на папері із серії «На Полтавщині» чи аквареллю і темперою, приміром, «Бережіть Україну», «Гімн Природі», «Даждьбог», «Золота Берегиня». В монументальному мистецтві скульптури: «Древо життя», «Ранок», «Лель», «Відродження України», «Берегиня на коні», «Святий Юрій». В книжковій графіці – оформлення збірки «Казки дідуся-чарівника» Василя Костюка. В малярстві ‑ живописні твори із серії «Шевченківськими місцями». Варто згадати й оформлення інтер’єрів, що відзначаються, як на мене, оригінальним розкриттям пластичного образу. Це удекоровані вестибюлі редакції «Київська правда» та телецентру на вулиці Мельникова у Києві. Можна продовжувати називати твори, яких справді багато, але це буде суб’єктивно з мого боку. Адже комусь можуть більше припасти до душі живописні полотна, аніж керамічні вироби, або навпаки. Додам, що згадувані твори з успіхом експонувалися на художніх виставках, були високо поціновані мистецтвознавцями і поповнили фонди багатьох музеїв України.

‑ Визнання вас, як самобутнього митця у декоративно-прикладному мистецтві, відбувалось поступово. Спочатку отримали почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України» в 90-му, а у 97-му стали «Народним художником України». Яке основне у ці роки було ваше творче кредо?

‑ Моє кредо – сполучити воєдино традиційність і сучасність у власній творчості. Я не сприймаю тих художників, які ігнорують або зверхньо ставляться до нашої минувшини. Тим самим вони втрачають духовний зв’язок із землею, на якій народилися, з народом, серед якого виховувалися. Згадаймо історію мистецтва, видатних художників епохи Відродження. Кожен з них уславився геніальними шедеврами лише тому, що у їхніх живописних полотнах завжди був присутній місцевий колорит, матеріальна і духовна культура етносу, який дав світу того чи іншого генія. Навчаючись у Ленінграді в художньо-промисловому училищі, мав можливість відвідувати Ермітаж, де годинами робив замальовки мистецьких творів народів світу, зокрема, Єгипту, Греції, Китаю, Японії, Західної Європи. В образотворчості цих країн органічно поєднувалося модерне з традиційним. Варто згадати і бойчукістів, котрі орієнтувалися у творчості на давнє мистецтво Візантії і Київської Русі. Заглиблюючись у древній іконопис, настінний розпис, мозаїку, вони намагались не лише відродити українське малярство, скульптуру і графіку, а й осучаснити їх.

‑ До речі, ім’я Михайла Бойчука носить Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну, в якому завідуєте кафедрою художньої кераміки, починаючи з 2000 року, маєте звання професора. На чому акцентуєте увагу студентів, навчаючи їх усіляким мистецьким премудростям?

‑ Для мене важливо, як викладача дисципліни, привити студентам скрупульозний пошук художнього вирішення майбутнього твору з глини. Спочатку ідея, а потім її втілення. Більшість з них через відсутність досвіду поки що ігнорує дуже важливий у цій справі підготовчий період, коли створюються графічні ескізи гончарних і керамічних витворів: глечиків, ваз, куманців, тарелів, жбанів, кухлів, кварт, глеків, баклаг, кахлів тощо. Ще задум не визрів, а вже починають щось ліпити. В цьому їхній прорахунок, адже талановитий кераміст той, хто уособлює в собі одночасно графіка, маляра і скульптора. Цю істину дуже добре засвоїв ще в училищі декоративно-ужиткового мистецтва при Лаврі, де починав опановувати професію художника в середині минулого століття. Та й потім глину, як матеріал, потрібно відчувати, адже вона, образно кажучи, в огні не горить і у воді не тоне…

‑ Тривалий час ви співпрацюєте на громадських засадах з Українським фондом культури. За який напрямок роботи відповідаєте у цій громадській організації?

‑ Співпрацюю з Українським фондом культури з дня його заснування, тобто чверть століття. Входжу до складу президії Фонду, є членом Попечительської Ради програми «Нові імена України», мета якої – виявляти обдарованих дітей, сприяти їхньому творчому становленню.

 Які ваші найближчі творчі плани тепер уже у статусі лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка?

‑ Давно мріяв випустити альбом з власними графічними творами, створеними за останні кілька десятиліть. Їх зібралось чимало і, сподіваюсь, не лише мистецтвознавці, а й поціновувачі високого мистецтва приємно будуть здивовані, коли ознайомляться з моєю декоративною графікою.

 

Інтерв’ю вів Т.ГОЛОВКО