Офіційний веб-сайт

Страждання аноніма. Репліка на публікацію «Літукраїни»

У третьому числі за 15 січня 2015 року газета «Літературна України» опублікувала статтю «По кому подзвін Шевкому?», автором якої є такий собі Микола Яковенко. Чому кажемо «такий собі», бо скидається на те, що його ім’я та прізвище кимось вигадані. Принаймні, в мережі Інтернет не можливо знайти бодай ще щось із журналістської творчості Миколи Яковенка, котрий переймається сьогоденням і прийдешнім Національної премії України імені Тараса Шевченка. Не пам’ятають серед своїх знайомих такого уболівальника і члени Шевченківського Комітету, на спілкування з якими посилається цей автор.

Взагалі ось цей прийом приховувати істинного автора публікації або, наприклад, книги не новий. Дозволимо собі зробити коротенький екскурс в минуле, яке парадоксальним чином пов’язане з нинішньою публікацією в «Літукраїні».

У 1963 році спілчанське видавництво «Радянський письменник» (тепер «Український письменник») випустило п’ятнадцятитисячним накладом книгу «Націоналістичні скорпіони» Марка Терлиці, нібито канадця українського походження, який на сторінках свого опусу гнівно затаврував «буржуазних націоналістів» на терені США, Канади, Австралії, Західної Німеччини, Бразилії і Аргентини. Насправді Марко Терлиця – придумане ім’я тодішніми пропагандистськими борзописцями, які ревно виконували ідеологічні настанови правлячого режиму.

Отже якщо автор публікації «По кому подзвін Шевкому?» так само вигаданий, хтось і з якихось причин не хоче, як то кажуть, «світити» своє справжнє ім’я та прізвище. Залишимо цю тайну теперішньому в.о.редактора спілчанської газети. Він, до речі, також був цьогорічним претендентом на Премію і не знайшов свого прізвища в короткому списку номінантів, визначених Комітетом для участі у третьому турі.

А тепер щодо змісту статті. Одразу можна закинути псевдоавтору публікації, що він не зовсім уважний. Не відповідає дійсності його твердження, що начебто щось наплутано на офіційному сайті Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, коли йдеться про номінований твір «Посаг для приречених» Мирослава Лазарука. Достатньо зайти в розділ «Список поданих творів» офіційного сайту, щоб у цьому переконатися.  Еквілібристика з назвами – чи то «Посаг для приречених», чи то «Посаги для приречених», – затіяна уявним Миколою Яковенком, нехай лишається на його совісті.

Більш того. В публікації спливло ім’я Дмитра Стуса – нинішнього директора Національного музею Тараса Шевченка, лауреата Національної премії і водночас члена Шевченківського комітету. І знову згадується тойже Мирослав Лазарук і його твір «Посаг для приречених», але в якому контексті! Цей роман у новелах на здобуття Премії цього року було висунуто Всеукраїнською творчою спілкою «Конгрес літераторів України», яку нині так само очолює Дмитро Стус. Хочемо заспокоїти фантомного автора, що це звичайний збіг обставин і тут не проглядається жодної прихованої конспірології. На момент входження до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро Стус не був головою Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Очільником цієї організації він став порівняно недавно. Ці, так звані причинно-наслідкові зв’язки, і витягнуті автором на світ божий заради одного – дорікнути членові Шевченківського комітету у лобіюванні інтересів одного з пошуковців на Національну премію. Але те ж саме можна закинути й іншим керівникам творчих спілок, які, як і Конгрес літераторів України, висували нинішнього року своїх претендентів на Шевченківську премію відповідно до чинного Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка. Серед них НСПУ, Асоціація українських письменників, ВУТ «Просвіта», Український фонд культури тощо.

Хочемо заспокоїти людину, яка ховається за ім’ям Миколи Яковенка. Члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка відповідально ставляться до своїх функціональних обов’язків і мають повне уявлення про літературно-мистецькі твори, які претендують на найвищу державну нагороду у гуманітарній сфері. Отже натяки на те, що більшість з них не читають книг, поданих на конкурс, не відповідають дійсності.

А далі автор статті «По кому подзвін Шевкому?» взагалі пускається берега, коли для підтвердження висловлених ним думок на адресу не лише членів Шевченківського комітету, а й цьогорічних номінантів «досліджує» не їхні прозові та поетичні книги, а внесок Лариси Скорик у реставрацію Національного музею Тараса Шевченка, «аналізує» статтю колишнього працівника Секретаріату Президента України, «згадує» незлим тихим словом теперішнього Голову Шевченківського Комітету Бориса Олійника, а заразом і поета Василя Герасим’юка, називаючи останнього доволі саркастично «активістом-подєльником із комітетчиків»… Все це виглядає як погано приховане зведення особистих рахунків, прояв хворобливої амбітності.

Виникає одне принципове питання після прочитання дуже суб’єктивної, просякнутої жовчю писанини Миколи Яковенка: чи можна чимось зарадити у майбутньому подібного змісту публікаціям? Може варто нарешті взяти на озброєння безцінний досвід, набутий упродовж століття Комітетом з присудження Нобелівської премії?

В одному з останніх інтерв’ю голова журі Нобелівської премії з літератури Петер Енглунд зізнався, що він і його колеги у Комітеті ніколи не коментують списки кандидатів, публічно не обговорюють претендентів на отримання Премії і які є шанси у кожного з них стати переможцем. Статутом Нобелівського комітету передбачено, що з матеріалами, які стосуються дискусій щодо обговорення номінантів, можна ознайомитися лише через п’ятдесят років! Процедура обговорення висунутих творів, а відтак прийняття рішення щодо їх відзначення не змінювалася від дня заснування Нобелівської премії, тобто з 1901 року. І це працює, бо в основу закладено консервативний принцип прийняття рішення.

Словом, багато з того, про що сказав голова журі Нобелівської премії можна взяти на озброєння, але, здається, навіть і тоді знайдуться невдоволені визначенням переможців Національної премії. Так влаштована природа людини: навіть перед загрозою власного знищення вона буде продовжувати конкурувати з подібними собі Homo sapiens.

Неможливо не відреагувати і на пасаж в статті, в якому йдеться про серію видань «Бібліотека Шевченківського Комітету». Шевченківський комітет у відносинах з Держкомтелерадіо, відповідального за випуск видань з логотипом «БШК», лише рекомендує цьому одноосібному розпоряднику бюджетних коштів, які твори лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка необхідно видати за державним замовленням. До переліку видань, підтриманих Шевченківським комітетом, увійшла і книга Миколи Воробйова, згадувана у публікації «По кому подзвін Шевкому?». А от чому вона досі не вийшла друком у видавництві «Український письменник», напевно, потрібно запитати у керівників Державного комітету телебачення і радіомовлення.

Наостанок хотілося б ще сказати Миколі Яковенку про таке. Заголовок до статті ним обрано невдало, більше того, безсоромно запозичено у великого Хемінгуея, бо коли автор-невидимка запитує: «По кому подзвін Шевкому?», йому можна відповісти словами відомого поета часів розквіту англійського бароко Джона Донна: «…не питай, по кому подзвін: він дзвонить по Тобі…».

 

Вікторія Костюченко,

керівник Секретаріату Комітету з

Національної премії України

імені Тараса Шевченка