Офіційний веб-сайт

І.Славінська: «Завжди страшно братися за нове. Але сумніви – це частина життя»

З Іриною Славінською зустрічаємося в її кабінеті на четвертому поверсі Суспільного радіо на вул. Хрещатик, 26, у центрі столиці. У кутку – підлоговий годинник із боєм, на полиці плазмовий телевізор. Ірина сідає в чорне крісло. За спиною з вікна видно сквер.

 

Ви недавно повернулися з відпустки. Як відпочивали?

 

– Були на півдні України: Мигія, Миколаїв, Асканія-Нова, Кінбурнська коса. Жили в готелях. Пляж і море. Кінбурнська коса – найкращий вибір під час карантину. Інших людей не видно.

 

Часто подорожуєте?

 

– За останні п’ять років побували в Римі, Неаполі, Барселоні. Їздимо до друзів у Париж. 2013-го купили автівку. З’явилася можливість мандрувати Україною без залізниці чи маршруток. Більше свободи. Якщо в дорозі бачимо старовинну вежу чи стіну давньої споруди – можемо повернути й роздивитися.

 

У квітні позаторік стали продюсеркою радіо “Культура”. Погодилися одразу?

 

– З осені 2017-го вела на Українському радіо авторську передачу «Права людини понад усе». Мала майже п’ять років досвіду на Громадському радіо. Братися за нове завжди страшно. Але сумніви – це невід’ємна частина життя.

 

Маєте програми про сексуальну, політичну, офісну, екологічну культури. Як виникли ці нові формати?

 

– У нас є ток-шоу, авторські передачі, радіодрами, літературні читання. Культура – не тільки полиця високого мистецтва, яка не перетинається з реальністю. Те, що стається в ній, впливає на життя. А буденні речі впливають на культуру. Стали більше зважати на такі закономірності.

 

Культура – це втілення мистецтва співжиття. Для когось це дозвілля – раз на рік у день народження родиною піти в кінотеатр. Для інших – речі ближчі до освіти, самоосвіти, розвитку, самовдосконалення. Аби зрозуміти, що в суспільстві вібрує, слід звернути увагу на книжки, вистави, музику. На фестивалі, дискусії.

 

Ви хотіли зробити з радіо інструмент зняття тривоги і напруження. Вдалося?

 

– Культура – один із таких інструментів. Карантин став ілюстрацією цього. Коли почався, всі полювали за новинами про коронавірус, а потім захотілося дізнаватися інше. Ми підготували нову лінійку радіодрам для учнів – за шкільними програмами української та зарубіжної літератур. У науково-популярних передачах пропонували розмови з науковцями про коронавірус. Слухачі могли розібратися в проблемі, почути фахові пояснення. Це допомагає долати напруження.

 

Карантин пришвидшив процес діджиталізації. Відчули на собі?

 

– Смартфон у руках із ранку до ночі, постійні діалоги й чати з колегами, рідними та друзями. Тому в моєму житті радикальної зміни не сталося.

 

Слухачі почали шукати більшого контакту. Частіше телефонують на ефіри. Така ж історія з соціальними мережами. У Facebook радіовистава “Слово о полку Ігоревім” за перекладом Максима Рильського стала хітом. Махрова класика мала шалену кількість лайків і поширень. Подібне було із записами поезій Шевченка у виконанні Ніли Крюкової. Це унікальний контент.

 

Якими були для вас два місяці суворих обмежень?

 

– Перестали бувати на масових подіях. Досі не ходимо на концерти й вистави. Турбуюся про рідних і стараюся обмежувати контакти. Із колегами стали відкритішими до дистанційної роботи. Використовуємо онлайн-зв’язок у прямих ефірах.

 

Є постійні додзвонювачі?

 

– У всіх ведучих. Пишуть у студійний чат і просять дозволу поставити запитання анонімно. Якось слухачка після ефіру спитала про KyivPride – і ми з гостею відповіли. У студію не дзвонила, аби рідні не знали, що цікавиться темою. Такі історії про довіру – безцінні.

 

Говорять про кризу маскулінності. Як змінилася роль чоловіка й жінки у світі?

 

– Стрімко змінюються підходи й розуміння: хто такі “справжній чоловік” і “справжня жінка”. В історії це було постійно. Французькі монархи мали парадний костюм: короткі штани, тісні панчохи, туфлі на підборах. Нині це жіноче вбрання. Під час Першої світової війни жінки працювали на заводах. Їх пробували повернути до домашніх справ, але це, як зубна паста, – у тюбик не запхнеш.

 

Змінився погляд на те, що таке емоційність жінок і чоловіків. Для прикладу наводжу різні серії франшизи про Джеймса Бонда. Коли грав Шон Коннері, суперагент поставав кремезним дядьком, на якому синців від ударів не залишалося. На нинішньому, у виконанні Деніела Крейґа, вони є. Має душевніший контакт із дівчиною, може плакати.

 

Стикалися із сексизмом?

 

– Більшість жінок відчували зверхнє ставлення чоловіків. Є дослідження, які доводять, що під час нарад їх удвічі частіше перебивають. Це сексизм. Оточення частіше оцінює жінок за зовнішнім виглядом. Глибоке декольте, закоротка спідниця, яскраві прикраси чи надто андрогінний одяг – це обговорюватимуть. До жінок не завжди серйозно ставляться як до фахівчинь. Вела ефір про військові злочини. Хтось подзвонив: “Ви така молода і симпатична. Навіщо вам говорити про війну?”

 

Чого очікуєте від цьогорічного Форуму видавців?

 

– Проходитиме онлайн. Чекаю на французького письменника Ніколя Матьє. Його роман “Діти їхні” переклала цього року для Видавництва Старого Лева. Під час роботи списувалася з ним лише раз, щоб прояснити один момент у тексті.

 

Цей роман зробив письменника лауреатом Гонкурівської премії (французька нагорода, якою відзначають авторів прозових творів. – Країна). У Матьє цікавий авторський стиль, тематика – життя підлітків в індустріальних регіонах Франції у 1990 роках. Мотоцикли, вечірки, наркотики і перше кохання.

 

Коли є пропозиція взятися за переклад, що треба, аби погодилися?

 

– Цікавий і не терміновий текст. Працюю повільно. Перекладами займаюся ближче до вечора, після робочого дня чи у вихідні. “Діти їхні” зайняли місяців вісім-дев’ять.

 

Що читаєте?

 

– За карантин було чимало книжок. Найбільші – “Амадока” Софії Андрухович і “Книги Якова” Ольги Токарчук у перекладі Остапа Сливинського. У відпустці вразила робота “Як нагодувати диктатора” Вітольда Шабловського в перекладі Андрія Бондара.

 

Як починається ваш день?

 

– Із чоловіком прокидаємося о 6:00-6:30. Далі французький сніданок – чашка кави, шматок хліба з сиром чи конфітюром. Сідаємо в машину і роз’їжджаємося по роботах.

 

Після праці люблю вдома побути в тиші. Почитати, прогулятися. Коли є час, займаюся йогою.

 

У вихідні їдемо на природу, де мало людей. Гуляємо в лісі, біля річки. Шукаємо красиві місця поряд із Києвом. Подобаються околиці на правому березі Дніпра – Трипілля, Витачів, Халеп’я. Все, як у Шевченка, – і Дніпро, і кручі.

 

Який найяскравіший спогад із дитинства?

 

– Дозвілля з книжкою – моя типова історія. У 13 років півтора місяця вчилась у французькій школі за обміном. Вперше мандрувала сама й опинилася в іншій країні. Серед незнайомих людей, які говорять чужою мовою, почувалася інопланетянкою. З того досвіду виросла моя увага до теми інакшості.

 

Коли почуваєтеся щасливою?

 

– Щастя – це не окремі миті, а стан душі. Мені властиво почуватися щасливою. Максимально комфортно будую життя навколо. Спілкуюся з друзями, працюю на улюбленій роботі.

 

Розмовляли:

Світлана КОРЖЕНКО,

Ірина МАМРИГА

Джерело: Країна

Довідково

Ірина СЛАВІНСЬКА, 32 роки, журналістка, ведуча, перекладачка. Народилася 8 жовтня 1987-го в Києві в родині інженерів. Здобула магістерський ступінь на факультеті французької мови Київського національного лінгвістичного університету. Два роки викладала там сучасну українську та європейську літератури. Працювала літературною оглядачкою «Української правди» і часопису «ШО». Упорядкувала книжку-абетку з інтерв’ю сучасних українських письменників «33 герої укрліт». Вела програму «Антена» на Громадському радіо. 2017-го стала ведучою передачі «Права людини понад усе» на Українському радіо. Продюсерка радіо «Культура». Торік видала збірку есеїв «Мої запасні життя». Чоловік Віталій Лямічев працює в Координаційному центрі надання правової допомоги. «Ми познайомилися у кнайп-клубі «Купідон» на вечірці до першого дня народження сайту sumno.com, створеного Богданом Логвиненком. Симпатію відчула одразу. Мали спільні інтереси – наша тусівка цікавилася українською літературою і культурою, стежила за новими книжками, відвідувала концерти. 2007-го одружилися». Улюблена їжа – сир і хліб. Слухає класичну музику. Входить до складу Комітету з присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка.