Офіційний веб-сайт

Із когорти праведників: Микола Руденко

Він був дитиною свого часу. Йому довелося спізнати голод, сирітство, перші трагедії на шахті, фронт, захоплення і розчарування сталінізмом, і як плату за це під кінець життя – радянські табори як особливо небезпечному вільнодумцю, що став одним із засновників Української гельсінської групи. 

Сам Микола Руденко ці метаморфози пояснював просто: «Іще до народження людина отримує шлях і завдання, котрі їй належить вивершити протягом життя... Можна втекти від цієї нелегкої місії – сховатися в якомусь темному закапелку. Але не думай, земляче, що тобі житиметься легше, якщо ти своїм життям не реалізуєш програми, отриманої від Космосу. Ти станеш духовним покручем, а твоє тіло передчасно постаріє. А той, хто не вагаючись, пішов на поклик Долі, згодом проведе тебе на цвинтар, сам перебуваючи у повному розквіті духовних і фізичних сил». І він пройшов усе, призначене йому, від початку і до кінця, ні на крок не відхилившись від призначеного шляху.

 

На поклик Долі

 

«Людина починається не з дати свого народження – вона починається з народження власної пам’яті», - напише пізніше Микола Руденко у своїй книзі спогадів «Найбільше диво – життя». Народився він 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка на Луганщині. Батько його був шахтарем, у вільний час вичиняв шкіри для виготовлення чобіт, від чого в пам’яті Миколки лишився стійкий дух від  чанів. А ще – перші війни з кавунами, які він, випробовуючи дитячі сили, підкочував до краю крейдяної кручі і спускав униз, спостерігаючи, як вони вибухали, розбризкуючи довкола червону серцевину. І дорога, якою він бігав зустрічати батька з роботи, чекаючи гостинця «від зайчика». На жаль, це тривало не довго – коли Миколі було шість років, батько загинув на шахті. У комірчині, де сиділи шахтарі, загорілася бензинка, і хтось, щоб уникнути вибуху, схопив її й жбурнув у відчинені двері. Саме в цей момент у дверях з’явилася фігура Данила Руденка. 

А через рік Миколу спіткала іще одна біда – під час дитячих баталій йому камінцем підбили ліве око, яке на довгий час осліпло.

Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 33-го. На все життя лишилася в пам’яті глиняна хатка-мазанка, яку мама будувала все життя, і пальто, яке мама перешила зі шматків шинельного сукна та мундирного бостону. Пізніше, коли Руденко вперше потрапить у гості до поета Леоніда Первомайського, він відмовиться від хліба з маслом, яким його хотіла почастувати господиня дому – він просто не знатиме, як його їсти.

Чесність і принциповість уже тоді були в характері Миколи Руденка. Він відмовився від «привілеїв», які давала йому дружба з сином секретаря райкому Митрофанова (той вимагав від Руденка, щоб він написав замість нього твір українською мовою). Також Микола не доніс в НКВД на свого друга, хоча й знав, що він записує і зберігає спогади про Голодомор на Полтавщині. На шкільних зборах посмів виступити проти директора школи. 

 

Покоління з фронтової шинелі

 

Писати вірші Микола Руденко почав іще в школі. Навіть послав на конкурс і отримав стипендію від Наркомату освіти – наказ про це підписав тодішній нарком освіти Володимир Затонський. Це, а також сприяння Леоніда Первомайського, допомогли йому вступити у 1939 році на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – указом від 1939 року всіх юнаків, кому виповнилося 18 років,  було мобілізовано до армії. Він міг спокійно відсидітися – медкомісія одразу виявила його сліпоту і комісувала. Але він рветься на фронт і таки добивається свого. У кавалерійському полку в нього теж була можливість лишитися полковим писарем, однак він іде через найважчі випробування, через біль і «не можу» стає висококласним кавалеристом і навіть бере участь у парадах на Червоній площі. «Якби не пройшов військового, а відтак, окопного загартування – не повернувся б із концтаборів, як не повернулися мої побратими Василь Стус чи Олекса Тихий», – напише він пізніше у своїх спогадах.

Його призначили політруком (у партію він вступив іще на шахті в 1939 році), але 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Зміг, виживши у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.

З таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» Руденко був прийнятий у 1946 році до Спілки письменників. На письменників «покоління фронтової шинелі», як їх тоді називали, партійне керівництво одразу поклало великі надії, протиставивши їх маститим, але «неблагонадійним» Рильському, Яновському, Малишку. В перший рік Руденко таки виконав «почесне доручення» від Кагановича і «затаврував ганьбою буржуазного націоналіста Рильського». Однак, це тривало недовго.

«Руденко-дисидент народився 49-го року, коли він, учорашній політрук, зміг сказати категоричне «ні» беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Руденко мав необережність заступитись за вислану в Казахстан авторку роману «Людолови» Зінаїду Тулуб», – так писав журналіст Вахтанг Кіпіані у своїй статті «Остання шабля Слова і Честі...». А за кілька місяців він відмовляється підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції й написати негативні характеристики на «безродних космополітів» – письменників єврейського походження Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера, Леоніда Первомайського та інших. Декого це врятувало, дехто все одно пішов етапом. З 1950 року Руденко іде з посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. Хоча, він ще довго лишається вірним партійним ідеалам. «Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна», – скаже він у 1996 році в розмові з «літописцем дисидентського руху» Василем Овсієнком.

Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Руденко починає по-новому штудіювати «Капітал» Маркса і приходить до висновку, що його теорія додаткової вартості хибна, бо ця сама додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (через фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». Руденко пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах. Довго таке вільнодумство тривати не могло: у 1974 році Руденка виключають з КПРС, через рік – з СПУ. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем.

 «Не по лжі»

Пошуки справедливості привели Миколу Руденка до «Міжнародної амністії» (міжнародної правозахисної організації) та контактів з російськими дисидентами, в першу чергу – з Андрієм Сахаровим. 18 квітня 1975 року його арештовують вперше – за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги його амністували як учасника війни.  Але, щоб «заспокоїти» правдошукача, його примусово піддали психіатричній експертизі (в ті часи це був звичний спосіб боротьби з інакодумцями), і лише порядність лікарів порятувала 65-літнього Руденка від запроторення в «психіатричку».

9 листопада 1976 року на квартирі Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінської Групи (УГГ). До неї також увійшли генерал Петро  Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. Так КДБ «відсалютував» на честь створення УГГ. Невдовзі були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі «Типові порушення прав людини» були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів. 

Відповідь системи була негайною. 23-24 грудня 1976 у Руденка був проведений обшук, під час якого «знайшли» підкинуті кагебістами 39 доларів США. Вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили книги його авторства. 

 

Але і в таборі Руденко лишився таким же невпокореним.

 

Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його з Мордовії у вересні 1981 етапували в село Кучино Чусовського району Пермської області (саме тут загинуть Олекса Тихий і Василь Стус). За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок із прізвищем, відмову від роботи Руденка часто кидали ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу), а тоді, змінивши групу інвалідності з 2-ї на 3-ю, адміністрація послала його на тяжку роботу. Начальник табору при цьому кинув: «Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи». 

Він усе пройшов: і табори, і заслання, і ув’язнення дружини, яку, за участь в  УГГ було засуджено до 5 років таборів суворого режиму. Але, коли їх обох звільнили в грудні 1987 року, виявилося, що повертатися нікуди: квартира конфіскована, роботи немає. Руденки добиваються дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США, де Микола Данилович працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолює зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінської Спілки. 

1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Тоді ж Руденка запросив на аудієнцію президент США Рональд Рейган. Перекладала розмову двох відомих людей Катерина Чумаченко, майбутня дружина третього Президента України Віктора Ющенка.

У вересні 1990 року Руденки повертаються до Києва. Їх відновлюють у громадянстві, реабілітовують. В цей час Микола Данилович працює над спогадами, але праве око остаточно перестає бачити, тому подальша робота триває за посередництва диктофона. Зате – через півроку відкривається ліве око, яке не бачило 63 роки. 

Останні роки Микола Руденко прожив у Києві, уникаючи високих трибун та пишних зібрань, намагаючись до кінця «жити не по лжі». Відійшов у Вічність у перший день квітня 2004 року. Коли дружина клопоталася за ліки та лікарів, він її м’яко зупиняв: то все суєта, не треба, прийшла і моя пора. 

А 3 жовтня 2020 року не стало і Раїси Панасівни Руденко. Вона кілька місяців не дожила до відзначення 100-річчя Миколи Даниловича.

 

На фото: Микола Руденко разом з дружиною Раїсою, а також з Зінаїдою та Петром Григоренками, 1970-ті.

 

Джерело: Український інститут національної пам’яті

Довідково

Микола Руденко був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка 1993 року за роман «Орлова балка», збірку «Поезії».