Офіційний веб-сайт

Чоловік, позбавлений романтичного фльору

3 січня Анатолію Григоровичу Погрібному мали би святкувати 80!.. Якби зобразити жестами мовний темпоритм Анатолія Погрібного, я спробував би відтворити його пластикою людини, що скрадається. Так, як це любив повторювати мій дід Юхим: «Тихше їдеш — далі в’їдеш». Попри енергійність у рухах, ході, жестикуляціях говорив Анатолій Григорович якось украдливо, без яскравої емоційної барви, зате в тональності недомовленої глибокої думки, часто кинутої мимохіть чи, як кажуть мої земляки, «через губу».

А ще надто пом’якшена, наче ватна, «еЛ» у вимові і манера закидати чубату голову творила з нього в неокріплих студентських умах такий собі фенотип хрестоматійного поета-романтика або ж чоловіка, залюбленого у мрійництво.

Нітим, ні іншим Погрібний насправді не був. Не скажу, чи мав він тягу до віршописання — чого не знаю, того не знаю. Але те, що був це чоловік цілеспрямований, позбавлений романтичного фльору і таки раціонально-прагматичний — упевнений на всі сто.

Маю для таких тверджень свої особисті підстави, якими ділитися не стану. Не тому, що це якась «тайна живота», а через те, що Анатолій Григорович вже не зможе відповісти мені на се «ісповідальне одкровення». Принаймні, у цьому житті.

Особисто для мене той Погрібний, який читав лекції НАМ «во дні они», і той Погрібний, який став одним із провідничих національно-духовного відродження кінця 80-х — початку 90-х років, який піднімав «Просвіту», височів на велелюдних мітингах, зрештою, посів крісло заступника міністра освіти незалежної України, — це дві різні людини.

Енергійний секретар парторганізації, не вельми вдатний на компроміси, якщо йшлося про долі надміру гарячих студентських голів, і не дуже перебірливий у засобах. А водночас викладач, який прагнув дати студентам більше, ніж цього вимагала програма.

Одбатовував частину свого лекційного часу, аби познайомити з новинками літератури, переважно російської. Це були дуже цікаві, сказати б сучасним діловим сленгом, презентації. Від нього довідалися про творчість Віля Ліпатова, Сергія Залигіна, Валентина Распутіна.

Читав давньоукраїнську літературу і за рясні цитування текстів мовою Нестора-літописця отримав «студентське псевдо» «Погрібоша». Згодом мав іще один курс лекцій з історії української літератури – «дожовтневої». Але дивна дивина: якийсь підступний вірус чисто стер з моїх «чіпів пам’яті» ці лекції. Дістав з полиці ту Хрестоматію з давньоукраїнської літератури, за якою готувалися до семінарів. Погортав — і жодного спалаху.

Уже з того, другого, курсу пригадав лекцію про творчість Франка. Згадалося, як Погрібний пишався перед нами своїм відкриттям: накладанням віршованого розміру «Товаришам із тюрми» на віршований розмір «Марсельєзи». Запам’ятав це лише тому, що ми виводили хором «Обриваються звільна всі пута, Що в’язали нас з давнім життєм»на той-таки «марсельйєзний мотив» іще в школі, на уроці співів. Чи це була «самодіяльність» нашого вчителя, чи він десь почув таке виконання — не відаю. Але точно не почерпнув наш Юрій Пилипович цю премудрість від Погрібного.

Ів запотиличних думках не виношую підлих намірів бодай на йоту применшити наукову значущість Анатолія Григоровича чи кинути тінь на його славну іпостась. Був, є і буду при думці, що Погрібний — це Постать.

Вньому зацно поєднувався непідробний науковець, вправний лектор, холоднокровний і вельми «еластичний» лідер-прагматик. Він знав собі високу ціну і мав спритність ловити потрібний момент. Був щирим патріотом України, уповні явив себе вже в новітній, незалежній державі.

Втім, у часи нашого студентства ці свої живі «срібнодзвонні струни» вмів надмайстерно ховати. Очевидно, добре знався на техніці глибокої конспірації.

 

Автор: Валерій Ясиновський

Джерело: hvyla.com

 

На фото: Дмитро Павличко, Іван Драч, Анатолій Погрібний.