Офіційний веб-сайт

Дмитро Богомазов, головний режисер Національного театру імені Франка: П'єса Брехта про Гітлера має безліч точних збігів з віхами біографії путіна

На момент, коли розпочалася війна, у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка був запланований вихід кількох нових постановок – частково закуплені матеріали, пошиті костюмі, виготовлені декорації. Тому перші прем’єри, які франківці випустили після 24 лютого – «Калігула» від Івана Уривського та «Авантюра Никодима Дизми» режисера Дмитра Чирипюка, зароджені ще в довоєнний час, а от «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити» – цілковите дитя війни.

Про те, як живе і що планує перша сцена країни у цей складний час, я розпитала у головного режисера театру та режисера-постановника очікуваної прем’єри Дмитра Богомазова. 

У «КАР'ЄРІ АРТУРО УЇ» ВІДСТЕЖУЄТЬСЯ ШЛЯХ ЛЮДИНИ ДО ТИРАНІЇ – ЯК РЕАЛІЗУЄТЬСЯ ЦЯ ТЕХНОЛОГІЯ

- Пане Дмитре, нещодавня яскрава прем’єра вистави «Калігула» за Альбером Камю, хоча й була запланована в репертуарі театру ще до війни, а до мурашок точно лягла в канву сьогодення. Це режисерська візія, чи як ще пояснити таке точне попадання в реальність?

- Тут справді є така штука, що мистецтво інколи може щось передбачати, і це відбувається неусвідомлено. От, чомуІван Уривськийзахотів взяти «Калігулу» саме в цей момент? Зрозуміло, що тиран існував у світі, жив поруч з нами, але коли почалися репетиції, ще ніхто не знав, що відбудеться повномасштабна агресія. Вистава виглядає дуже своєчасною, хоча була задумана ще до початку війни.

А от саме п'єсу «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити» я взяв свідомо. Безпосередньо перед війною я почав працювати над «Тартюфом». У 2022 році весь театральний світ відзначав 400-річчя Мольєра, і я хотів щоби франківці долучилися до цієї знаменної події. Але 24 лютого нас «виключили». Я став думати, що інше можу взяти, і зупинився на «Кар'єрі Артуро Уї». А знаєте, мені ж уже здавалося, що вона ніколи не буде актуальною. Бертольд Брехт писав її про Гітлера в часи його найвищого піднесення та успіхів – задумав іще у 35-му, а в 41-му вона була написана. Але прем’єра була зіграна вже після війни, у 1958 році. Я за своє життя кілька разів бачив постановки її в театрі і все думав: а про що вони зроблені? Не до кінця відчував її актуальність чи потребу в ній. А тут вона виявилася надзвичайно актуальною! Бо в ній відстежується шлях людини до тиранії – як реалізується ця технологія, через що людина має переступити і що мають допустити люди з її оточення, щоб це сталося.  

- Свита робить короля?

- У назві п’єси не випадково вказано, що це кар’єра, яку можна було спинити, тобто цей текст не так про нього, як про тих, хто допустив, щоб ця кар’єра склалася. І вражає те, що не завжди за хронологією, але за подіями, п’єса має безліч абсолютно точних збігів з віхами біографії нашого сучасного тирана – путіна: продовольча криза в Петербурзі в 1991-му, відома скандальна афера «Сировина в обмін на продовольство», масштабні махінації з нерухомістю і  багаторічні розкрадання міського бюджету через будівельну корпорацію «XX трест», підриви житлових будинків у 1999-му, усунення генпрокурора Скуратова, загадкова смерть Собчака, змова Єльцинського кремлівського клану, що завершилася всім відомою операцією «Наступник».

- Вона йтиме на рідній сцені? Бо прем’єра «Калігули» відбулася, а потім певний час гралася (як і інші вистави репертуару) на сцені Драматичного театру імені Лесі Українки.

- Зараз ми вже всі вистави вдома граємо. «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити» робиться на нашу велику сцену, прем’єра буде 21, 23 грудня.

МИ ДУЖЕ ВДЯЧНІ ТЕАТРУ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ЗА ТЕ, ЩО ВОНИ НАС ПРИЙНЯЛИ, БО НАМ ВЗАГАЛІ ТОДІ НЕ БУЛО ДЕ ГРАТИ

- Цікаво, чи глядачі не плутали, за якою адресою приходити на виставу? Бо навіть я колись автоматично до театру Франка підійшла, а потім згадала, що вистава в Лесі грається.

- (посміхається) В якийсь момент всі звикли вже, що ми там граємо. Ми дуже вдячні театру Лесі Українки за те, що вони нас прийняли. Нам тоді взагалі не було де грати: у себе – не можна було, а наш репертуар потребує великої сцени, ми не могли будь-де грати. Доводилося кожного дня привозити декорацію, монтувати, а потім розбирати і вивозити, це було складно і вимагало від усіх великих зусиль. Дирекція і адміністрація – герої, особливоМихайло Васильович Захаревич, бо в цей складний час керувати таким великим підприємством, як Національний театр, дуже складно. Театр – це щоденна колективна робота. Потрібно підтримувати сталість процесу, розклад, гуртувати людей, бо частка кожного вкладається в загальну справу. А це все доволі непросто організувати. Тому я відчуваю велику вдячність і до всіх франківців, і до наших глядачів, що вони нас знайшли в театрі Лесі Українки.

У НАС СПОЧАТКУ БУЛО ПИТАННЯ, ЧИ ВЗАГАЛІ ЗАРАЗ ВОНО НА ЧАСІ? А ВІДЧУВАЄМО, ЩО ДУЖЕ НА ЧАСІ – ЛЮДИ ПОТРЕБУЮТЬ РОЗРАДИ

- Чи не доводиться зараз перериватися на відключення електроенергії?

- У нас світло я взагалі не пригадаю, щоб вимикали, напевно, тому, що ми тут, в самому центрі. Але тривоги ніхто ж не скасовував – якщо лунає сигнал сирени, глядач виходить із зали і йде до бомбосховища.

- Побачила, що роль Боула у вас виконують два актори Сергій Калантай іВіктор Жданов, який донедавна працював в іншому театрі. Для мене це дуже приємна несподіванка. Можна вітати театр з поповненням? Це перша його роль на франківській сцені?

- Так, Віктор Жданов тепер у нашій трупі. На великій сцені – це його перша прем’єра, а на камерній сцені він уже увійшов увиставу «Земля» Давида Петросяна. У нас дуже сильна та гарна трупа і ми ретельно ставимося до відбору акторів.

- За моїми спостереженнями, Віталій Ажнов, який не так давно влився в трупу театру, впевнено стає одним з основних акторів, та й у найсвіжіших прем’єрах - і в «Калігулі», і в «Кар’єрі Артуро Уї» у нього головні ролі?

- Так. У іншому складі Артуро Уї грає Іван Шаран. Зараз ми робимо всі вистави у двох складах, розпочали цю практику, коли ще був ковід. До того ж, у нас велика трупа, і це робиться ще з метою залучити до процесу більше акторів. І, звісно, щоб мати страховку, якщо хтось захворів чи ще якась термінова потреба бути відсутнім, бо в житті різне трапляється, а вистави не повинні скасовуватися.

- Зараз склад театру працює в повному штатному обсязі?

- У нас є мами з дітками, які виїхали і зараз ще за кордоном, багато наших людей на фронті, тому ми працюємо не повним складом, але намагаємося працювати повноцінно, бо глядачі дуже потребують цього. У нас спочатку було питання, чи взагалі зараз воно на часі? А відчуваємо, що дуже на часі, – люди потребують якоїсь емоційної розради чи підтримки.

МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО БЕНЮК ЗАВДЯКИ СВОЇЙ ПОПУЛЯРНОСТІ МОЖЕ СТАТИ ЛОКОМОТИВОМ ТЕАТРУ НА ПОДОЛІ В ЦЕЙ СКРУТНИЙ МОМЕНТ, НЕ ТІЛЬКИ В ТВОРЧОМУ, А ЩЕ Й У ФІНАНСОВОМУ ПЛАНІ

- Продовжуючи тему дружніх театрів – актор Богдан Бенюк, який гратиме, зокрема, і у вас в «Кар’єрі Артуро Уї», нещодавноочолив Театр на Подолі. Цікаво, як він тепер поєднуватиме роботу в Національному театрі Франка і керуватиме іншим театром?

- По-перше, я вітаю його з цим призначенням і бажаю йому терпіння, мудрості та далекоглядності, бо це складна штука. Я б сказав, що це нове життя для нього. Але тут він лишається у себе вдома, він грає всі вистави, які є. Театр Франка – його рідний дім, я йому бажаю успіху, але якщо там щось не вийде або він відчує, що це не його, він сюди може повернутися, як додому.

Крім того, що пан Богдан став художнім керівником, він же ще й директор там, здається. Гадаю, що Бенюк завдяки своїй популярності може стати локомотивом Театру на Подолі в цей скрутний момент, не тільки в творчому, а ще й у фінансовому плані. Відомість і впізнаваність Бенюка зможе допомогти збирати кошти на театр, от як і ми,  до речі, на «Артуро Уї» збирали по всьому світу. Хочу скористатися нагодою і подякувати всім, хто допоміг, бо без людей, які нас підтримали фінансово, ми цю виставу не зробили б. Я хотів би щиро подякувати Олегу Кохану, який став продюсером «Кар’єри Артуро Уї». І ще окремо – Сергію Бадрітдінову та Ігорю Зубицькому, які власні кошти дали нам на костюми, взуття, частину обладнання, матеріальну частину.

- Які ще прем’єри, крім «Артуро Уї», плануєте, бо, зазвичай, у вас одночасно по кілька вистав готувалося, зараз, напевно, трішечки загальмувався той темп?

- Чому ж? Готуються. Насамперед це вистава «Візит дами» за Дюрренматтом, яку випускатимеДавид Петросян. Вона до війни вже почала готуватися, але була відкладена, саме «Артуро Уї» замість неї зараз випускається. Після того Іван Уривський має робити «Конотопську відьму». А потім, думаю, почнемо «Короля Ліра» на Анатолія Хостікоєва. І на камерній сцені теж буде прем’єра Дмитра Чирипюка.

- То після «Артуро Уї» чекати на прем’єру «Візиту дами»?

- Так плануємо. Але знову ж таки, на неї треба буде теж знаходити гроші.

- З перших днів війни в театрі започаткували новий цікавий напрямок спілкування з глядачем – це концерти. Продовжуватимете його?

- Спочатку бувонлайн-проєкт «Поезія незламних», коли наші актори читали вірші, народжені цією війною. Театр ще не працював, ми не збиралися разом і ніхто не знав, чи взагалі працюватиме театр далі. Артисти самі записували себе на відео і надсилали. Іван Уривський тоді творчо курував цей процес, а Настя Коржова забезпечувала технічно. А коли театр вже запрацював знову, ми зробили проєкт «Пісні незламних» - з пісень, які написали наші актори як реакцію на війну (Михайло Кукуюк, Катя Артеменко і Михайло Матюхін, Велерій Величко).

Далі з цих пісень зробили концерт «Музи не мовчать» для військових. Ми багато концертів граємо на виїздах у військових частинах, шпиталях. А зараз готуємо ще один -«Файний Франко Ф’южн» - він вже більше фольковий, джазовий. Тобто більш академічний, це не авторські пісні, але авторські аранжування фольклору. Наш оркестр має потужний потенціал, у театрі багато співочих акторів. Керівник оркестру Олександр Кохановський - дуже творча людина, і хормейстер Сусанна Карпенко – знана фольклористка.

- Крім фронту та шпиталів, я так розумію, гастролей зараз нікуди немає?

- Нещодавно грали в Національному театрі в Кишиневі. Там на фестивалі були спеціальні Дні солідарності з Україною, ми брали участь із виставою «Коріолан». Виїхали вперше після початку війни. Але, на жаль, декілька раніше запланованих поїздок були скасовані. Але зараз у Литві працює наш франківський творчий «десант». Режисер Іван Уривський разом із художником Петром Богомазовим на початку грудня випускають у Каунасі в Національному театрі «Землю» Ольги Кобилянської.

ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ СКАЖУ ПРО ОЛЕГА ВЕРГЕЛІСА ТЕПЛІ СЛОВА. ПО-ПЕРШЕ, Я ДОСІ ЯКОСЬ НЕ ВІДЧУВАЮ, ЩО ВІН ПІШОВ НАЗАВЖДИ

- Біля витоків «Поезії незламних» стояв прекрасний театральний критик і мистецький оглядач Олег Вергеліс. Я пам’ятаю наче вчора, як він телефонував мені і розповідав про важливість проєкту і для театру, і для глядачів, і для України в цілому. І от, на жаль, днями ми відзначали сумну дату, 40 днів, як Олег відійшов у засвіти… Це непоправна втрата для українського театру і мені дуже хочеться в нашій розмові ще раз тепло згадати про нього.

- Я із задоволенням скажу про Олега Вергеліса теплі слова. По-перше, я досі якось не відчуваю, що він пішов назавжди. Для мене це взагалі якось дуже складно. От приклад, коли пішов Віталій Лінецький, з котрим ми дуже були близькі як колеги. Я міг його не бачити рік, але я знав, що він є, і мене не бентежило, що ми довго не бачилися, а потім – зустрічалися, і наче вчора теж бачилися. Так само з Олегом - у мене зараз відчуття, що начебто він є. Ну, не можу я цього усвідомити, і наче й не потребую цього усвідомлення... Він для мене наче й лишився. Він дуже любив наш театр і театр теж його дуже любив, ми сприймали його як нашого колегу, одного з нас. Дуже гарні відносини у нас були, дуже теплі. Тому для мене він начебто десь і є.

- Десь схоже відчуття і в мене, будемо берегти його у своїх серцях, любити та підтримувати український театр з пристрастю, яку він мав, і намагатися бачити світле й прекрасне навіть у такі темні часи. Зараз від мистецтва особливо хочеться чогось легкого, якоїсь гарної емоції, ви зі мною погодитеся?

- Це справді так. І я наступною хочу зробити якусь комедію. Бо навіть бійці, до яких наші актори їздять з виступами, питають з надією: «комедія?», хочуть емоційної розради. Я й не хотів якось комедії випускати, але думаю, що таки зроблю, якусь класичну, може Шекспіра, може Мольєра.

- До речі, й «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити» теж має бути не зовсім драмою?

- Так, я до неї ставлюся не як до комедії, але як до сатири, фарсу. Там буде дуже багато і смішного, і страшного. Взагалі зараз важко робити стриману драму, я навіть не розумію, як її зараз робити, треба створювати або якусь яскраву форму, або якийсь більш сильний рух, відштовхуватись від власних відчуттів.

 

Автор: Любов Базів

Джерело: Укрінформ