Офіційний веб-сайт

Книга «Слово свого роду»

Автор(-и): Євгенія Кононенко / Розділ:

Книга «Слово свого роду», автор: Євгенія Мягка (Кононенко), «Видавництво Анетти Антоненко» (м.Львів), рік видання: 2019.

 

Есе «Слово свого роду» Євгенії Кононенко

 

Євгенія Кононенко (1959) ‑ видатна українська письменниця і поетка, незалежна журналістка та дослідниця культури. Протягом 20 років працювала науковим співробітником Українського Центру культурних досліджень. Авторка понад 40 книжок, як оригінальних, так і перекладних, лауреатка національних премій (імені Зерова, «Сучасність» та ін.), «хрестоматійна авторка», твори якої вивчають в рамках шкільної програми. Євгенія Кононенко ‑ визначна перекладачка з французької та англійської мов. Завдяки Євгенії Кононенко українською заговорили такі автори, як Емілі Дікінсон, Клод Руа, Анні Ерно, Еміль Нелліган, Мюріель Барбері, Луї Дюмон, Анна Гавальда, Даніела Стіл, Агата Крісті, а також Нобелівські лауреати Елі Візель, Еліс Манро, Ярослав Сайферт і багато інших видатних літераторів світу. Твори Євгенії Кононенко читають англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, польською, білоруською, японською.

Книжка «Слово свого роду» з'явилася друком 2019 року у Колекції вибраної есеїстики «Writers On Writing», серії, об'єднаною темою письменництва з вуст письменників різних країн. Спочатку книжка есеїв мала робочу назву «Проби», та в процесі писання й упорядковування текстів, зокрема есею «Всявсоню», де тісно переплетені історії роду й трагедія народів, авторка змінила назву.

«Слово свого роду» ‑ це автобіографічна гостросоціальна есеїстика з високим рівнем саморефлексії, літературна супервізія, психоаналітичний погляд на заяложені слова і стосунки між найріднішими: мати, рід, родина, країна, людина, мова... Бо система життєвих цінностей, в основі якої інтереси сім'ї, а не кожної окремої особистості, незалежно від кровних зв'язків, засадничо містить в собі конфлікт. І вибудовувати гармонійні стосунки з найріднішими в межах сім'ї чи родини так, аби право голосу мав кожен представник свого покоління - це проблема не вузьконаціональна, а загальнолюдська, така ж давня, як явища нативізму, соліпсизму, меж людського пізнання, а в більшому масштабуванні ‑ патерналізму й непотизму. Ця проблема така ж стародавня, як історія про любов і стосунки між чоловіком і жінкою, «жаги пізнання» (Фуко) між Адамом і Євою чи Адамом і Ліліт, і Богом, який в цій універсальній людській драмі має свою головну роль. Хоча, як пише авторка в есеї «Феміністки та християнки: імітація порівняльної характеристики»: «у реальному житті, проте, існують родини, де обоє реалізувалися в професії і водночас створили гармонійні й продуктивні міжособистісні стосунки. Але в символічний простір такі союзи не потрапляють. Вони існують поза межами тих міфологічних наративів, які так бентежать митців, а ще більшою мірою мисткинь».

Авторка «Слова свого роду» ставить питання руба: чи не перебільшена вага і вплив соціального інституту сім'ї і що насправді стоїть за його цінностями: боротьба за вплив і владу чи те, що декларується? Мова й про мову, і про табуйовані речі, які, на перший погляд, можна «називати своїми іменами», іншими словами, «виносити сміття з хати», бо в своїх есеях Кононенко посягає на святе. Вона сумнівається, ніби походження передує сутності. Так, у походженнях слів, у їхніх родах, закорінені смисли, яких уже ніхто не згадує. Але пам'ять роду зберігає все: і світло, і тінь, і біле, і чорне, як стара чорно-біла фотографія, чутливість тонів якої на сотні років вища й сильніша, ніж у камери найсучаснішого смартофона.

Нова книжка Кононенко написана на перетині красного письменства й есеїстики, правди і міфології. А коли оповідь приправлено соусом «Це насправді було!», то такий підхід підвищує клас оповіді, робить простішим її шлях до сердець і розуму читачів. Це той автобіографічний зріз, який не підтверджується ніякими документами. Лише фотографіями. Але ніщо так не бреше, як родинні світлини, які, за словами Сьюзен Зонтаґ, стали масово виготовляти, коли докорінно похитнувся сам інститут родини. «Слово свого роду» ‑ це та тривіальна людська історія, що поза мораллю і моралізаторством, ідеологіями й політикою. Євгенія Кононенко не пише на злобу дня, відмовляється від писання політичних колонок для популярних видань, є автором поза і понад політикою ‑ тим цінніші її спостереження за людьми, які в період чергового перекроювання геополітичних кордонів не можуть збагнути свого місця в сучасному світі, який весь час змінюється. У «Слові свого роду» Кононенко найперше не лиш музика у слові, а точність, повнота і сенс. Сенситивність, як у фотозйомці, людській пам'яті про найсокровенніше, те, про що і з найріднішими нелегко говорити, однак авторка ділиться з читачем забороненим досвідом жінки, дочки, матері, подруги, людини, зрештою, бо непроговорені стосунки з внутрішніми батьками, як і з «тінями забутих предків» призводять до драм і трагедій. Непроговорені смисли та цінності, які покликана творити й увиразнювати культура, так само призводять до непорозуміння й конфліктів між народами й країнами.

У «Слові свого роду» Євгенія Кононенко пише не лише про містерію творення, письменництво, прогалини дискусій феміністок і християнок, про Перелесника (Лесі Українки) та земних чоловіків, проблеми дітей і батьків, кохання й любов, ненависть і зради, метафізику й секс. Бо це й водночас метатекст про своєрідність, своє рідне і про свій рід, слова своїх найрідніших, які з дитинства всотує в себе людина, бо живе у такій багатій картині світу мови і безмовного водночас. Євгенії Кононенко не бракне інтелектуальної мужності й відваги почуттів писати про найдражливіше, найінтимніше і, врешті, те, що болить: «інакше навіщо писати?» (есей «Напиши, розкажи...»).

Адже «коли письменник пише ‑ завжди наважується. Зрештою, пишеш про те, що непокоїть, ‑ розказує про свою книжку авторка. ‑ Навкруги вимовляється безліч порожніх слів. І нібито це не така гостра проблема, як забруднення довкілля, війни, голод, насильство... Але порожні слова ‑ це проблема психічного здоров'я. На якомусь етапі я відчула, що не можу чути порожні слова. Моя книга ‑ це протест проти порожніх слів, проти банальності, проти кітчу».

 

З подання «Видавництва Анетти Антоненко» (м.Львів)

Коментарі

«Свідоме» і «несвідоме» в есеїстиці Євгенії Кононенко

Книга есеїв «Слово свого роду» відомої в Україні і за її межами письменниці і перекладачки Євгенії Кононенко, відображає не лише сучасний стан суспільної моралі, а розвінчує міфи «щасливого дитинства» за радянської доби. «Видавництво Анетти Антоненко», що випустило нинішнього року збірку творів талановитої есеїстки, наважилось також висунути її творчий доробок на здобуття найвищої державної нагороди у гуманітарній сфері. У поданні, написаного редакторами видавництва, зазначається, що книга «Слово свого роду» Євгенії Кононенко є гостросоціальною есеїстикою з високим рівнем саморефлексії і літературної супервізії, не кажучи про глибокий психологічний аналіз стосунків між людьми, пов’язаних родинними стосунками

‑ Книгу есеїв «Слово свого роду», що претендує на відзначення Національною премією 2020 року, літературними критиками кваліфікується як автобіографічна проза. Що Вас як літератора змусило взятися за дослідження сімейних стосунків між членами родини – прихована психологічна несумісність у сім’ї, завдані образи старшими у дитячому віці, штучне стримування юнацьких поривань чи щось більше, що криється в самій психології людини, яку у процесі виховання намагаються загнати у своєрідне «Прокрустове ложе»?

‑ Я б сама кваліфікувала власну книгу не як автобіографічну прозу, а як автобіографічну есеїстику, бо це в першу чергу рефлексії з приводу можливості автобіографії як такої. Щодо родинних образ і в дитячому, і в підлітковому, і в дорослому віці, так все це було, і образи були такі дошкульні, що вбивали безсумнівний позитив, який ішов від родини. Але на сьогодні для мене все це в минулому. Я легко можу говорити про всі свої страждання, про свої духовні поразки тих часів. Але люди, яких я знаю давно, мали приблизно такі самі «родові травми», про які розповідають у приватних розмовах, одначе, публічно вважають за потрібне говорити про свою родину як про святе сімейство. У світі вирує дуже багато брехні. Я зараз не про свідому брехню заради грошей або іншої користі. Я про брехню несвідому, яку підживлюють люди, які хочуть бути обманутими. Люди люблять спрощені ситуації, яким легко дати моральну оцінку. А насправді більшість житейських (як і політичних!) ситуацій є складними або надскладними, і дати їм моральну оцінку, яка б влаштувала усіх, дуже важко, а то й неможливо. Я – за те, щоб мистецтво передавало всю складність буття, і тому ніколи не буду ідеологічною письменницею, бо будь-яка ідеологія передбачає спрощення.

‑ У Ваших окремих есеях порушується тема міжетнічних стосунків, національної самоідентифікації, використання у побуті рідної материнської мови. І перше, і друге, і третє в устах героїні одного з Ваших творів протиставляється чужій культурі, що штучно нав’язувалася впродовж століть. Як Ви гадаєте, чому російська мова, як дієвий інструмент у медійному просторі держави, і досі завдає суттєвої шкоди в освіті, телебаченні, кінематографі, не кажучи про вітчизняний сегмент Інтернету?

‑ Оскільки я є письменницею та есеїсткою, а не публіцисткою, то йду від приватного досвіду людини, від того, як колективне переломлюється в індивідуальному. За самоідентифікацією я є українською письменницею, і так сталося тому, що на якомусь етапі мені стало комфортно в українській культурі. Є таке стійке словосполучення: свідомі українці. Але ж насправді надійною опорою української держави є ті, в кого українська культура як великий позитив присутня в НЕСВІДОМОМУ! Я не уявляю, щоб мені все це не подобалось, а я б ґвалтувала себе на український манер, бо така зараз панівна ідеологія. Мені не подобалась радянська ідеологія, то я займалася далеким від ідеології програмуванням, хіба що без примусу читала українську дожовтневу класику. Я за СРСР взагалі не була налаштована на хвилю літературної творчості, Я так і не пізнала, що таке радянська цензура – і радянські літературні гонорари. Почала писати лише в Перебудову… Сьогодні потужна багатопланова російська пропаганда не вплине на мою українську ідентичність. Таких, як я, багато, але то не всі громадяни України. В багатьох у несвідомому переважає Росія. І з цим вже важко Україні. Ви праві, попри українсько-російську війну, триває впровадження Росії як позитиву в несвідоме українців. Боротися з Росією справді дуже важко. Будь-якій національній культурі важко боротися з імперською. З багатьох причин. Наприклад, бути частиною імперії, яка експортує свою культуру на весь світ, подобається обивателям, які тим самим ніби долучаються до світової слави імперських зірок. В країнах Європи обивателі хоча й спілкуються своїми національними мовами, але всі споживають лише американську масову культуру, ефектну і динамічну. Дуже популярну і в нас. Але національна культура все одно має шукати способів бути затребуваною у власній державі. Хоча у світовому масштабі американська масова культура легко побиває російську, але українській культурі наразі шкодить саме російська, яка в’їлася всюди: воїни АТО нерідко розповідають про свій досвід – російською…

‑ Розмірковуючи про майбутнє українського суспільства, Ви намагаєтесь означити роль і місце сучасної жінки в сімейних стосунках, бізнесі, волонтерстві, політиці, а якщо ширше, у щоденному побуті. Фемінізм, культивований Вами на сторінках книги «Слово свого роду», цьому сприяє, чи, навпаки, створює певну ілюзію рівності прав між чоловіком і жінкою в українському соціумі?

‑ Я не культивую фемінізм, я розмірковую щодо цього багатозначного поняття. У своїй книзі я даю авторське визначення фемінізму. На рівні індивідуальному феміністка – то жінка, для якої професійна реалізація є основою життя. Сьогоднішнє суспільство надає жінкам можливість не лише працювати, а й шукати себе у професії. Бо ж коли не було жіночих робочих місць, фемінізм як суспільний рух був неможливий. Жінкам нічого не лишалося, як хитрувати, самостверджуватися за рахунок вміння маніпулювати чоловіками. Ці практики і сьогодні не зникли, але багато жінок вже не можуть бути щасливими з чоловіками, які в той чи інший спосіб блокуватимуть їхню можливість працювати в культурі. Щедре утримання в обмін на слухняність для багатьох жінок не є привабливим. Хоча й водночас є багато жінок і дівчат, які зорієнтовані на те, щоб не заробляти власні гроші, а в тій чи іншій формі тягти гроші з чоловіків. Але й існує чимало чоловіків, які так само шукають способів не працювати… Жінки, які продуктивно займаються улюбленою працею, аж ніяк не створюють проблеми для України, а навпаки, є одним із чинників розв’язання наших незліченних проблем.

‑ Образ Перелесника, запозичений Вами з драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки, певним чином контрастує з Музою, про яку колись дотепно висловився в одній із пісень Володимир Висоцький. Це означає, що навіть натхнення у чоловіка і жінки може бути різним?

‑ Ось бачите, і у Вас Росія у несвідомому, не можете без російських цитат! В нас усіх в індивідуальній пам’яті вибухова суміш українських і російських сутностей, які конфліктують між собою. Анна Ахматова писала: «Ах, какая же это обуза, а еще и зовется: муза». А наша Леся Українка, на відміну від славетної росіянки, запропонувала цікавішу метафору жіночої творчості: не музу-«обузу», а Перелесника (не так з «Лісової пісні», як з поезії «Як я люблю оці години праці»). Бо що таке творчість, як не кохання з демонічною особою протилежної статі? Моя особиста метафорика саме така. Цим я не віддаляю чоловічу творчість від жіночої, а навпаки зближую їх, порівнюючи за силою переживання творчий акт митця будь-якої статі з любовним побаченням: творчий чоловік кохається з Музою, творча жінка – з Перелесником.

‑ Ви є авторкою близько чотирьох десятків книжок, оригінальних і перекладних. Зокрема, Вами перекладено з французької твори лауреатів Нобелівської й інших престижних на Заході премій. В есеї «Перекладачі та автори, тексти та conтексти» Ви ніби привідкриваєте перед читачем деякі секрети з Вашої лінгвістичної лабораторії. Які небезпеки, спираючись на Ваш багатолітній досвід, чатують на перекладача-початківця? Адже прецеденти вже були, зокрема у письменників з відомими іменами, яких спіткала творча невдача.

‑ З одного боку переклад – то свідоміший акт, ніж написання оригінального твору. Але перекладачеві має подобатися текст, який перекладається. І перекладач має бути певним: цей іноземний текст варто відтворювати нашою мовою. Іноді потрібно відмовитися від замовлення, навіть якщо й потрібні гроші… В історії усіх літератур є випадки, коли добрі поети виконали неадекватні переклади віршів іноземних авторів. За кожною такою невдачею стоять різні причини: недостатнє знання – не так мови, як реалій, бажання змінити меседж твору заради сучасних потреб, невміння одягти чужу думку у свої шати… Перекладач прози іноді боїться відступити від букви оригіналу, хоче скрупульозно зберегти всі смисли, а в результаті виходить кострубатий текст.

‑ Чому у психології жінки, як майбутньої матері і берегині сімейного вогнища, свідомо чи підсвідомо, питання сексу займає одне з провідних місць, на відміну від чоловіка, який з меншою відповідальністю ставився до можливих наслідків? Водночас в есеї «Розмова в потязі» Ви як автор доводите протилежне. Це особливий виняток із загальних правил чи провокативний авторський задум?

‑ Мені (як і будь-якій жінці мого віку) багато відомо про життя моїх приватних знайомих і колег. Те, як ці люди виглядають для непосвячених – то верхівка айсберга, а підводна частина величезна, і не завжди можна передбачити, куди той айсберг попливе, що зачепить, де почне танути. Все моє життя – це буреломне спростування того, на що мене орієнтували мати, бабуся і вчительки в радянській школі. Особливо, в царині в інтимних стосунків… А щодо накидання самій лише жінці ролі, як Ви кажете, «берегині», то так вийде дуже нечесний союз. Якщо чоловік і жінки поєдналися, то вони мають разом берегти свій дім, своїх дітей, свої фінанси, весь свій спільний простір, найважливішими вимірами якого є творча реалізація ОБОХ.

Тарас ГОЛОВКО

Найкращі українські книжки 2019 року за верcією ПЕН
PEN Україна і книжки «Видавництво Анетти Антоненко»:

1. Астапенко Ігор. Чаполоч
2. Кононенко Євгенія. Празька химера
3. Ліндґрен Ґустав Торґні. Пьольса / Переклад Наталя Іваничук
4. Кононенко Євгенія. Слово свого роду

РЕN Україна, 25.12.2019

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA