Книга поезій «Танець Мамая»
Книга поезій «Танець Мамая», автор: Ігор Павлюк, видавництво «Саміт-книга», рік видання: 2023.
Висунуто Дніпровським національним університетом імені Олеся Гончара кафедрою української літератури.
Книга поезій «Танець Мамая» Ігоря Павлюка
Ми, науково-педагогічні працівники кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, давно знаємо й високо шануємо художню творчість Ігоря Зиновійовича Павлюка як, безперечно, письменника-класика вітчизняної літератури. Його поезія включена до шкільної програми та програми з історії української літератури закладів вищої освіти. І.Павлюк має потужне міжнародне реноме й високий статус у письменницькій спільноті України: він науковець (доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка), прозаїк, драматург, есеїст, член Правління Національної спілки письменників України та член Британського ПЕН-клубу, Асоціації Європейських письменників; лауреат Всеукраїнських літературно- мистецьких премій, серед яких: Літературна премія Імені Василя Симоненка, Львівської обласної премії в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури імені Маркіяна Шашкевича, Літературна премія імені Ірини Вільде, Мистецька премія «Київ» імені Євгена Плужника (2023), перший лауреат найсвіжішої Всеукраїнської літературної премії імені Дмитра Креміня та інших премій та відзнак, лауреат Премії Британського ПЕН-клубу, Міжнародної Швейцарської літературної премії, учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, Естонії, США, Польщі, Туреччині, Ірландії, Великій Британії, Німеччині, Швейцарії, Австрії, Італії, автор численних публікацій у періодиці, наукових збірниках та багатьох окремих книг різних жанрів, головний герой фільмів «Між Бугом і Богом», «Голос». Твори І.Павлюка перекладені багатьма мовами і надруковані у таких відомих у світі літературних та суспільно-політичних англомовних часописах, як «Envoi», «Acumen», «Barnwood International Poetry Mag», «Muddy River Poetry Review», «Asymptote», «Gold Dust», «Metamorphoses», «The world poets quarterly», «CriticalMuslim» (2022), «TheGuardian», «OfPoets& Poetry» (2023), у польських літературно-мистецьких журналах «Radostowa», «Metafora», «Okolica Poetow», «Horyzont», болгарському «Литературен свят», китайських журналах «Fleursdeslettres», «Foreign literature and art» та інших, а окремі його книги вийшли в перекладі
за кордоном: Польща (2012), Велика Британія (2013), Франція (2015), США (2011, 2019, 2020). Фундаментальну передмову до його книги «Arthania: Selected Poems(USA, Dorrance Publishing Company), 2020 (вірші Ігоря Павлюка українською та англійською мовами» написав лауреат Нобелівської премії з літератури Мо Янь.
Як громадський діяч Ігор Зиновійович Павлюк ‑голова журі українського фестивалю співаної поезії та авторської пісні «Оберіг» (2017), голова журі І Міжнародного музично-поетичного фестивалю «Lwiw Singing Poetry» (Львів, 14-20 травня 2018 р.), голова журі Всеукраїнського літературного конкурсу творів «Сильні та натхненні: історії, які допомагають долати труднощі», експерт Українського Культурного Фонду тощо.
Люблять і захоплено спілкуються з Ігорем Павлюком і наші студенти, свідчення чого ‑ нещодавня (13 вересня 2023 р.) «Зустріч з Ігорем Павлюком у Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара, 13.09.2023», яка зафіксована на YouTube, де живий, невимушений діалог оприявнив не лише світовідчуттєві й ціннісні координати творчості митця, а і його погляди на широкий спектр злободенних питань нашого сьогодення.
* * *
Представлена збірка поезій оприявнює один із ключових для української культури архетипів – «архетип Воїна-захисника, мудрого характерника, який стоїть на сторожі української землі», як зазначено в передмові до видання. У книжці Ігоря Павлюка «Танець Мамая»(2023) вміщено високохудожню поезію, яка виявляє понадчасовий естетичний потенціал: мудрий суб’єкт лірики зі скепсисом та іронією дивиться на світ, виявляючи його вади, розкриваючи абсурдності буття, у яких людина змагається з собою та часом. Книжка містить філософську поезію високого художнього рівня: афористичність, екзистенційна глибина, формальна досконалість віршів, актуальність проблематики, гострота мотивів ‑усе це виявляє новаторство збірки, утверджує надзвичайну важливість такої поезії, котра розкриває українську ідентичність як ідентичність воїнів-захисників, які від століття до століття формували наратив опору. Книжка написана сучасною мовою, у ній поєднано філософську заглибленість у рефлексії про людину й Час, але також відчутно скептичний, іронічний, подеколи жартівливий погляд, який притаманний Мамаю. Мотив танцю розкриває одвічний колообіг матерії та енергії в українському духовному бутті, що й забезпечує вітальність українського народу, який не боїться давати відсіч загарбникам. Особливу актуальність книжка має сьогодні, коли важливо консолідувати дух, коли потрібно сформувати наратив опору, посилити національні інтенції задля формування незнищенного й усепереможного духу, котрий утілено в архетипному образі Мамая. Загалом І.Павлюку властиві образи діячів української міфології та історії, котрим притаманний вітсазм, утвердження національної сили, що походить від екзистенційноїспорідненості з власною землею. «Танець Мамая»розкриває одвічну боротьбу українського духу зі Злом, загалом із реальністю несвободи, коли ідеологія, явлена в різний спосіб і в різних формах, обмежує дух. Тоді з надр української землі виринає Мамай, який має збалансувати світ, визначити його морально-етичну основу, утвердити лад. Мамай ‑це і блазень, і мудрець, котрий дивиться на дійсність примруженим оком, розуміючи, скільки абсурдного вже було на світі в різні періоди. Проте часом важливо все обнулити, скоординувати національні зусилля, інтенсифікувати дух, щоб перемогти. Мамай ‑ це переможець, якого неможливо зламати, і в представленій збірці поезій оприявнено саме наратив боротьби, мотив нескореності духу, образи, що засвідчують екзистенційну мудрість української людини, яка органічно поєднана із землею, мовою, історією. Мамай ‑це Воїн і Пророк, людина, зіткана з води й вогню, це український Антей і водночас українська Кассандра, яка бачить майбутнє. Проте Мамай прагне бути дієвим і змінює буття, захищаючи український світ від агресора, котрий нищить його, забираючи в українського народу енергію. Мамай Ігоря Павлюка нескорений і сильний, бо такою є українська земля, правічна й мудра. Там, де може схибити людина, допоможе дух, котрий у збірці зображено в традиціях романтичної філософії. Проте не варто позиціонувати цю книжку лише в парадигмі романтизму, котрий абсолютизує народну волю. Це сучасна поезія вже метамодерного напряму, у якій зведено протилежності й розкрито складну природу людської натури: цілеспрямованої та здатної на самопожертву, наївної та мужньої, свавільної та іронічної. Мудрість і скепсис, дитяча безпосередність і досвід тисячоліть сходяться в образі Мамая, котрий танцює, щоб енергія світу ніколи не спинялася.
Збірка органічно поєднує мотив шукання ладу й боротьби зі Злом, котре буде подолано саме тому, що Мамай ‑ провісник правди. Його сила духу пов’язана з правдивістю, з енергією вітальності, що випливає з міфології українського буття, з архетипних образів, які визначають квінтесенцію української ідентичності. Поезія Мамая про нескореність і неприйняття несвободи, неможливість існування в колоніальному стані, доброзичливість та самоіронічність, скепсис до світу й бажання виправити хиби історії. Світ Мамая гармонійний і світлий, сильний і непереможний. Саме ці мотиви визначають концептосферу збірки, яка має особливу актуальність у час повномасштабної війни України з рф. «Танець Мамая» — це книжка про перемогу над темрявою й утвердження життя як найвищої цінності. Це поезія про українське буття, котре незнищенне.
Цікавим екзистенційним ключем до розуміння поезії Ігоря Павлюка є автопередмова до книги «Танець Мамая» «Моя міфопоетика».
Крім високої художньо-мистецької якості книги, яка вже стала фаворитом для авторитетного журі Премії імені Шевченківського лауреата Дмитра Креміня, «Танець Мамая» цілком відповідає одному з критеріїв відбору, що зафіксований у Положенні про Національну Премію України імені Тараса Шевченка, яка «відзначатиме внесок того чи того твору до нашої спільної перемоги над рашистським злом», адже багато віршів цієї загалом бойової книги («Ця книга і є про війну! Я не пишу агіток. Я творю Легенду» ‑ відповідає сам Ігор Павлюк на запитання, чи є у книзі віршів «Танець Мамая» вірші про війну?»), призначеної для читання в тилу й на фронті, в укриттях і в окопах, бо має і сердечні рядки про маму, кохану, рідний дім, душевні тривоги, переспіви з Біблії... вірш «Мамай» (с.182), «Мінне» (с.230) цілий розділ «Сирени і дзвони» із однойменним віршем (с.224), перекладений навіть китайською мовою і розповсюджений світом вірш про героїчний захист Маріуполя «Доля людства нині бродить в Україні» (с.225) із рядками:
Козаків нащадки б’ються. Умирають діти.
Апокаліпсис. Від смерті нема куди дітись.
Хто з ракетою приходить ‑ від ракети згине.
Маріуполь. Доля Людства в серці України.
Також масово був поширений вірш Ігоря Павлюка про українсько- російську війну «Братам» (Військовий хортинг України ‑ Міжнародний науково-популярний журнал 22/03/2022) із виразним викликом рашизму:
Браття московські,
Ви ж не «моголи».
Як зрозуміти вас?..
Я ж вас... та я вам...
Ну що ж ви... гади?..
Я знаю, не ангел теж...
Спалили, як «фріци»,
Мою сільраду
І про любов галдите.
У спини стріляєте
Сито й підло.
У вас же Поети є!..
Літає печаль на модерних мітлах,
Криваву «пальонку» п’є.
В семи поколіннях
Хтось вити буде
Про ваш братовбивчий шал.
Характерним викликом Мамая своїм ворогам, навіть Будці, є поема «Степ», що завершує книгу «Танець Мамая»:
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
«А я ж іще лише на півпуті, ‑
Затявсь Мамай.
У цей же час (2022-2023 роки) вірші Ігоря Павлюка перекладені іншими мовами, включені до численних вітчизняних та міжнародних поетичних антологій, серед яких: Весна озброєна:Антологія воєнної лірики. ‑К.: «Ліра-К», 2022. - С.188-190: Досвід війни: українські голоси. Проект соціальної дії. ‑К.: Саміт-книга, 2022.‑ С.202-203: Поезія без укриття:Антологія. Упорядник Надія Гармазій. ‑Брус тури: Дискурсус. 2022. - 240 с. (С. 151-152): Нескорена Україна. Альманах. ‑ Житомир: Вид. ПП «Рута». 2022. - 120 с. (С.69): Поміж повітряних тривог: антологія воєнної лірики. - К.: Друкарський двір Олега Федорова. 2023. - 124 с. (С.81): Виявляється, ти був у підвалі Маріупольського театру, Боже!:Збірник поезії. Українсько-грузинськийбілінгвальний буклет в оригіналі та перекладі. «In turns out, you were in the basement of Mariupol theatre, God!» Sulakauri-Publishing. 2023. -142 с. (С.134-137). Вірш Ігоря Павлюка «Мамай». Читає: Марія Гончар. Проект антології мілітарної української поезії «In principio erat Verbum...
З’явилися потужні виступи, інтерв’ю Ігоря Павлюка у вітчизняних (інтерв’ю в ефірі ГІТ у проекті «Разом до перемоги!», де йшлося про творчість в умовах війни, творче бачення та ставлення до військового агресора: «Заплющіть очі і згадайте про маки в житі»…// (Відгук на книгу загиблого Героя України лейтенанта «Матвіїв Тарас. Мої думки. Ритмопроза. // Українська літературна газета. ‑2023. ‑№2. ‑С.32-33: ‑Виступ на презентації «Абетка для переможців» (18 берез. 23, Львівська обласна бібліотека для дітей», співавтором якої є Ігор Павлюк тощо) та міжнародних мас-медіа, як-от: участь у міжнародному Проекті на знак солідарності з українською громадою, усі кошти від якого пішли на допомогу ЗСУ в Україні. Вірш Ігоря Павлюка «Хліб дитинства» вперекладі Стіва Комарницького. Читала світова зірка Джульєт Стівенсон. (22 березня, 2022, Лондон): IhorPavlyuk. «TheyareBombingtheCity. I Am Editing Poems»: Conversations with Ukrainian Writers//Larb. Los Angels Review of Books/ June 28, 2022; найсвіжіше інтерв’ю Ігоря Павлюка для американського журналу «Of Poets&Poetry»: Ukrainian poet Ihgor Pavlyuk. Joe Cavanaugh chats with celebrated poet Ihor Pavlyuk about poetry and the Ukraine//Of Poets&Poetry/ (literary magazine of Florida State Poets Association focusing on poetry and poets of Florida). 2023, ‑ September/October 2023. - Р. 63 - 76...
Наголосимо: уся родина Ігоря Зиновійовича Павлюка наближає нашу перемогу: глибокоаналітичні патріотичні статті та вірші у вітчизняних та міжнародних ЗМІ друкує дружина письменника, доцент Львівського національного університету імені Франка Людмила Степанівна Павлюк. Зять і донька поета ‑ на російсько-українському фронті: зять ‑ підполковник ГУР (Головне управління розвідки), донька ‑ як військовий перекладач.
Сам Ігор Павлюк збирає кошти на допомогу ЗСУ своїми благодійними виступами, як-от: його творчий вечір на підтримку ЗСУ в Національному театрі імені Марії Заньковецької у Львові (3 червня 2022 р.) (див. ютуб- канал), презентація роману «Вакуум» у м.Нововолинськ, де присутнім запропонували долучитися до збору коштів для підтримки ЗСУ (див. газету «Волинь», 8 серп 2022 р.), перерахуванням на Збройні Сили України Всеукраїнської літературної премії імені Дмитра Креміня...
Зважаючи на все вищезазначене, зокрема на значний внесок поезії Ігоря Павлюка у формування наративу спротиву рашизму в культурі, патріотичну позицію, активну участь у підтримці ЗСУ від перших днів повномасштабного вторгнення, поважний міжнародний статус як поета й громадського діяча, високий рівень творчості, ми вважаємо, що Ігор Зиновійович Павлюк гідний стати лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка в номінації «Література».
Просимо врахувати нашу одноголосну думку.
З подання Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара кафедри української літератури
ЕПОХА ЯК КАМІНЬ СПОТИКАННЯ
(рецензія на книгу лірики Ігоря Павлюка «Танець Мамая» )
Павлюк Ігор. Танець Мамая / Ігор Павлюк. Вірші 2017–2022 років. –
Київ: Саміт-книга, 2023. – 288 с.).
Я лежу.
Я камінь спотикання,
Поруч із наріжним камінцем.
І болять мені у час повстання
Ті, хто в мене вдарились лицем.
Ті, хто спотикнулися ногами,
Ті, хто не об’їхали конем.
Я росту.
Я спотикальний камінь.
Я болю.
Не копайте мене.
…Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..
Змінюю печалі течію.
І болить мені оця епоха,
Що спіткнулась об судьбу мою.
Ігор Павлюк
Ігор Павлюк – постать в українській літературі помітна, багатогранна, неоднозначна. Постать, яка вже самою своєю з’явою провокує дискусії, захват, гордість і водночас заздрість та нерозуміння. Так уже чомусь склалося: українське суспільство не вміє і не хоче підтримувати геніальних людей, а їх непересічність визнає лише після їхньої смерті, і то не завжди. Так чомусь повелося: тільки українська інтелігенція любить їсти сама себе. І не можу не висновкувати: тільки Україна – єдина розвинена країна світу, яка не подала жодного свого літератора на Нобелівську премію. А їх, достойних літераторів різних поколінь, в Україні було і є предостатньо. Сергія Жадана номінувала Польська академія наук, порушивши тим самим головні умови подання на цю премію та зайвий раз підкресливши для Європи абсурдність внутрішнього українського літературно-соціального клімату… Так, саме заздрість була і залишиться каменем спотикання для можливого потенційного визнання письменників України у світі…
До дрібниць продумана структура цієї поетичної книги (саме книги, а не пересічної збірки поезій) налаштовує читача на прочитання вдумливе, глибинне, неспішне, певною мірою катарсисне… «Танець Мамая» складається з 26-ти розділів, крайній з яких, власне 26-й, – це поема «Степ». 24-й розділ складають переспіви з книги Давидових псалмів та інші. Розділ 25-й – «Фейсбучики» – це чотиривірші, подекуди наївні, подекуди перенасичені глибокою філософією аж до виростання поетичних коротких рядків в афоризми… Назви ж кожного з 23-ох перших розділів книги – продумані, мудрі, асоціативно образні та метафоричні (наприклад, «Літургійне», «Захристя», «Звук кремнію», «Хвилі і каміння», «Привид Мамая», «Епоха», «Сирени і дзвони», «Квіти мінного поля» тощо), відповідно до них і самі вірші структуровані за логікою та метафорикою внутрішнього словесного творення.
Свідомо асоціюючи себе, себто власного ліричного героя, з архетипним образом козака-характерника Мамая, Ігор Павлюк дотримується власної непохитної творчої концепції – лишатися вірним сином українського волелюбного народу. Лауреат Народної Шевченківської премії «Залізний Мамай» виправдовує своє звання перед обличчям непростої сучасності та майбутніми прийдешніми поколіннями українців.
«Ігор Павлюк цією книжкою, яку написано впродовж останніх років (нагадаю, це вірші 2017–2022 рр.), утверджує українське буття в слові, у словодухові, незнищенному й справжньому…» (тут і далі за Дмитром Дроздовським). «Мамай Ігоря Павлюка – тонкий лірик. Це автентичний дух світу, який розповідає про те, що знає достеменно. Пам’ять може бути і пам’яттю віків, але лише за тієї умови, що ці голоси минулого органічно проходять крізь тонку поетичну душу. Душу, яка може явити себе в шаленстві танцю, а може бути лише мудрими очима, що спостерігають за світом навколо. У такій ліриці є щось магічне, що є частиною давнього ритуального танцю, у якому Мамай здобуває силу…»
На мою думку, «танець Мамая» – це ритмомелодика і сюжетний плин віршів І. Павлюка, в органічному переплетінні яких народжується те сокровенне, яке має право носити горде звання Поезія. В цьому, саме в цьому – своєрідність поетичної манери автора, обличчя його лірики, упізнаване до болю і часто-густо вражаюче до сліз у зіницях…
Не можу не погодитися з висновком Євгена Барана про «Танець Мамая»: «Зріла поетична книга. Її треба читати, як жити, неспішно, аби нічого не пропустити. Бо це вже навіть не вірші. Це життєві історії, бувальщини, які вросли у тіло вірша і сприймаються як живе ціле».
Так, саме деяка сюжетність віршів Ігоря Павлюка вабить і зачаровує читача. Не відпускає. Інтригує. Запрошує «до танцю»… Насправді сюжетних віршів, своєрідних міні-поем, у книзі багато. Назву лише окремі з них: «Іронічна розмова із собою», «Я готуюся стати землею», «Предків журавлині голоси», «Травмована правда», «Осіннє листя відлітає в ирій», «Так мрію про весну», «Пташиний крик весняної зорі», «Корабель, який тоне», «Подорожнє», «Весняне», «Емігрую у тіло», «Вітер», «Опти-містичне», «Сонце заходить», «Так втомився іти»…
Я, як одна з ревних фанаток лірики Ігоря Павлюка, люблю спостерігати за образними реінкарнаціями його ліричного героя. Зрештою саме образність задає тон будь-якої поезії і є власне другим її ім’ям. Мене як поетку, до того ж поетку чуттєву й тендітну, не можуть не вражати наступні образно-асоціативні картини, у яких ліричний герой найчастіше постає колодязем, каменем, снігом, дощем, літописцем, санітаром, хірургом, дзеркалом, вовком, птахом, апостолом, храмом, пілігримом, космонавтом, шахтарем, розбійником, садівником, астрологом, сторожем слів, Мауглі… Яскраві і високообразні самоозначення ліричного героя затягують у вир споглядально-зримого читання, де кожен вірш – нове художнє полотно у великій картинній галереї життя:
Я трохи колодязь,
Приходьте пити. (с. 18)
Та й сам я трохи сніг…
Колись впаду в траву. (с. 78)
Я лежу.
Я камінь спотикання,
Поруч із наріжним камінцем.
І болять мені у час повстання
Ті, хто в мене вдарились лицем.
Ті, хто спотикнулися ногами,
Ті, хто не об’їхали конем.
Я росту.
Я спотикальний камінь.
Я болю.
Не копайте мене. (с. 22)
…І продовжує поет уже зі скепсисом і гірким гумором:
Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..
Змінюю печалі течію.
І болить мені оця епоха,
Що спіткнулась об судьбу мою. (с. 22)
Благословляю ворогів біблійно.
Я – садівник,
Астролог,
Сторож слів… (с. 139)
А я літописець.
Я жертва, я…
Поет.
Ні суддя,
Ні свідок…
Я став санітарем у цих боях
За вічний початок світу. (с. 23)
Я також дощ,
Я прагну догори:
До хмарки,
Зірки,
До Творця,
До мами… (с. 25) –
наївно, ніжно, однак по-чоловічому щиро і високообразно.
Я також дощ.
Та ще в мені щось є,
Що мікро- й телескопам
Неозоре… (с. 172)
Я душевний хірург, слава Богу. (с. 28)
Я – дзеркало ваше просте. (с. 28)
Білим вовком ще броджу по світу.
Що б не сталось –
Все во благо, все… ( с. 52)
В храмі себе самого
Сповнений пекла й раю. (с. 550)
І, наче апостол,
Пішов за ним… (за Сином…) (с. 54)
А я, мов море, зроблений з води,
Такий солоний, вітряний і ніжний. (с. 60)
Я ж добуваю радість, наче нафту,
Із себе, цих листочків золотих…
То шахтарем стаю,
То космонавтом
Глибокої,
Мов осінь,
Висоти… (с. 71)
Я ще Мауглі серцем… (с. 184)
Я молюся, співаю,
Я сміюся до сліз,
Син останньої зграї
На хворенькій Землі. (с. 88)
Я – паломник,
Вічний подорожній… (с. 89)
Я б хотів стати кленом
Після болю,
Безсонь… (с. 98)
Я той розбійник,
Вишу на хресті молодім.
З мене сміються,
На мене плюють фарисеї.
Я не від світу оцього.
Мій храмовий дім
Не в Галілеї. (с. 112)
Вчуся не подобатися людям,
Все потрібне маючи в собі.
Тут і птах я, караван верблюдів,
Тіло на хрестатому стовпі… (с. 124)
І попри біль…
І попри всі нещастя…
Я вірю Тому,
Хто
Іде
Згори. (с. 100)
Внутрішня релігійність, віра, по-своєму фанатична, незрадлива і справжня, – лейтмотив цієї поетичної збірки, у якій чи не кожен вірш – молитва… Та й загалом, ідея «поезія – це молитва» – наскрізною червоною ниткою крізь ліричну тканину книги.
Вірші Ігоря Павлюка не позбавлені доброї самоіронії, як і сам митець – влучного жартівливого слова в буденному житті:
Бо ще той пройдисвіт і негідник,
Безсердечний,
Грішний пілігрим.
Полюбився мавкам,
Юним відьмам,
Квітам,
Зорям,
Соснам без кори… (с. 67)
Епітети Ігоря Павлюка в контексті поетичного самоусвідомлення зайвий раз підкреслюють мудру тендітність душі істинного лірика:
Я прозорий такий, що, здається, мене тут немає…
Піна слави людської, мов піна пивна, розтає… (с. 21)
Я маленький.
Я – Всесвіт,
Де йде віковічна війна. (с. 21)
Інколи життєва глибока сирітська драма (поет втратив матір у віці 9 днів) проростає у поетичну канву віршів корінням колючого болю: «Плаче сніг. / П’ю каву на балконі. / Згадую… / І сльози – мов слова… / Теплий космос маминого лона / В пам’яті сердечній ожива…» (с. 80). Водночас поет ніби заговорює власний біль: молить свою печаль дорости до радості. Поетична молитва поета – наче авторська філософська концепція життя, де за теорією першопочатку перемагає світло: «Спи, моя колодязне печале. / Доростай до радості в мені…» (с. 80).
Особисто мені імпонує авторська манера використання як ліричного суб’єкта образу «МИ», що зрештою навантажена не повчальним тоном, однак зримим змалюванням фактів, що сприяє вихованню морального обличчя прийдешніх поколінь (якщо ці покоління, звісно ж, будуть людьми читаючими). На асоціативному рівні тут переді мною постає не Сковорода, однак новий сучасний Шевченко, який пише правду кров’ю власного серця:
Ми до правди іще не готові,
Хоча й мазохісти.
Чорнослив.
Темнослівно.
Озонові діри душі.
Ми заслинемо любим в кущах одне одного їсти.
Дудлить крівцю брат брата,
Як труєний спирт алкаші.
Ми маленькі такі,
Що, здається, нас раптом не буде… (с. 21)
На смерті обличчі тремтить сльоза
Кровно-прозорим світлом.
По колу спіралі ми йдем назад
В кінець…
Ну тобто початок світу. (с. 23)
Хто ми тут:
Пліснява?..
Чіпи?..
П’явки?..
Сфінкси на задніх лапах?
…Цирк у дурдомі.
Шоу і блоги.
Фейки
І торговище.
Маски потрійні.
Очі партійні…
Страх і вмерти бажання…
В душах тривають
Космічні війни.
Ядерна – то остання…
…Хрестимось,
Голонасінні.
Віриться серцю,
Що Лот із Ноєм
Вже народились
У сіні…(с. 179) –
вірш «Апокаліптичне» – один із шереги найсильніших віршів збірки, у якому, окрім голої правди, звучить мотив останньої надії – надії на диво і прощення Отця через окремих надлюдей-спасителів…
Або знову оголена правда:
Ми з гіперзвуком
Летимо в печери,
Замкнувши коло –
Наче храм корчмар.
Минає гомосапієнсів ера –
Землі кошмар?.. (с. 219)
Ми стаємо «компами»,
Комп’ютери – нами. (с. 18)
Восени відчуваю гострезно, що тіло – зернина,
А земний оцей світ – водяний а чи вітряний млин.
Біла мука муки…
Піч гаряча –
Пекельно –
І – райськи…
Все це мусим пройти:
Стати хлібом духовним навік. (с. 69)
Серед мотивів книги наскрізною ниткою – туга за Домою: «Я би вже пішов собі Додому. / Перед тим би помоливсь, простив…» (с. 147); «Багато поетів/ Предивно вертались Додому…» (с. 61). Потойбіччя Поет дуже часто називає Домою, натякаючи таким чином на те, що тут, на Землі, ми – лише пілігрими…
Читаючи вірш про маму «Сентиментальне», плакала:
А ти лежиш під каменем, красива,
Вже стільки літ, як я в житті земнім…
На жаль… чи благо… не ставалось дива –
Ти не прийшла…
До тебе йти мені.
І я іду з молитвою, гріхами…
Із покаянням,
Грішний і малий.
І ми колись зустрінемось там само,
Ізвідки вийшли,
Як сади цвіли… (с. 232)
Мотиви війни і вселенської туги від споглядання реалій – якщо й не наскрізною ниткою, так жирними штрихами через усю канву ліричної книги:
На душі скловатяно тепер.
Зла печаль.
Кривава піна Сходу… (с. 59)
Живу у час,
Де моляться солдати,
Дівчата й діти криють матом біль.
А листю легко птахами ставати.
А людям важко вірити собі. (с. 71)
Мотив християнського всепрощення, знаковий для поезії Ігоря Павлюка, – лейтмотивом у житті і творчості поета:
Я перехрещу,
Не перекреслю,
Тих людей,
Що вбили вовченят,
Адже так учив розп’ятий Тесля
Вчора,
Чи три вічності назад… (с. 127)
Є в книзі і озвучення словом голосу Всесвіту та безперервний пошук ниточок-відповідей на безліч, здавалося б, риторичних запитань:
Засумують за коренем
Білі троянди у вазі,
Засміються над тінями
Сонячні зайчики слів.
Випадковість чи диво –
Цей Всесвіт? –
Кровинка в алмазі?
ДНК сотворив
І всіх нас поселив на Землі. (с. 164)
Душу тілу?..
Чи тілові душу нести?..
Чую зоряні крики. (с. 168)
Сучасність болить Поетові сатанинськими реаліями… У віршах часто-густо звучить мотив іудиної зради:
Біси в ангельських масках
Танцюють твіст.
Між «Осанна!» й «Розпни!» –
Триденка.
Із юрби виглядає бісівський хвіст.
Душить душу відчай обценьками. (с. 38)
Неймовірна втома від життя проростає споришами у поетові вірші – красиво, однак у місцях її проростання кровоточать рани… Рани, які не вдається прикрити навіть авторською іронією чи скепсисом:
Написано усе.
Відкохано.
Відпито.
Один зостався сенс:
Відкинути копита…
Й воскреснути святим
Для всього товариства
Так через років сто,
Чи ще надійніш – триста… (с. 189)
Розділ «Переспіви» – своєрідна молитва ліричного героя, який стає біблійним Давидом. Молитва як найнадійніший і таки виправданий життям захист від ворогів…
Розділ «Фейсбучики» – своєрідна збірочка чотиривіршів, моментами проста і дійсно писана для ФБ, моментами перенасичена життєвою філософією, так як Червоне море сіллю. І це, гадаю, безперечний плюс у карму поета Ігоря Павлюка:
Мов жертовне ягнятко, щасливий поет молодий.
Бо не знає, хто він, і куди, і навіщо, для кого.
Як над полум’ям крові волосся засвітиться дим, –
Уже пізно мовчати. То й Мекка до біса чи Бога. (с. 255)
Веселий пророк і клоун сумний –
Сусіди мої тепер.
А я, мов юродивий поміж них,
Не знаю – живу чи вмер. (с. 271)
Я ветеран війни себе з собою.
При наступах і відступах усіх
Ще не здаюся сам собі без бою.
Не знаю: вже програв чи переміг. (с. 272)
І з болем та іронією пише Ігор Павлюк про сьогодення:
Ми дожилися на планеті,
Яка – колиска? Чи тюрма?.. –
Кого нема у Інтернеті,
Того – нема… (с. 265)
Важко чимось мене здивувати…
Але робот коли усміхнувсь,
Захотілось мені заховатись
В Божу пазуху чи у труну… (с. 268)
Де в масках лікарів прийшли убивці,
Де в масках будівельників – мінери,
Де донори – нахабні кровопивці, –
Летить уся держава до… печери. (с. 267)
Спіральний світ. Народи знов і знов
Своїх богів задобрювали кров’ю,
Аж поки зрозуміли: Бог – Любов.
І убивати почали любов’ю… (с. 270)
Я вдячний предкам за життя цікаве.
В мені війна крутіша, ніж кругом.
Пробила дно титанова держава.
Йдем до нащадків на металолом. (с. 257)
Здрібніла фауна і флора.
Де динозаври?..
Миші злі
І постчорнобильські потвори
Тепер господарі Землі. (с. 273)
Ми тому стоїмо перед руїною,
Не пройняті молитвою й постом,
Що вбивці тут маскуються Вкраїною,
Іуди прикриваються Христом. (с. 273)
Про поезію Ігоря Павлюка можна (і потрібно) писати цілі дисертації. Ловлю себе на думці: мені тяжко втриматися від цитувань: адже ліричне слово поета насправді не потребує жодних пояснень і водночас закриває собою потребу і мої марні намагання вставити своїх «п’ять копійок». Але хочу зробити наголос на єдиному: ліричний герой Ігоря Павлюка (а сьогодні це власне Мамай) веде нескінченну і кровопролитну війну не лише сам із собою, а й зі світом зла, олицетвореним, на жаль, у самому сьогоденні, в епосі, у якій ми живемо. Для людей, високих духовно, ця епоха є лише каменем спотикання (аж ніяк не розп’яттям або гільйотиною). І вигравати війну тут – власне, немає сенсу… Адже поразка ТУТ, якщо вона була з боротьбою до крові, – найчастіше перемога ТАМ…
Я також воюю на цій громадянській війні.
Я також воскресну.
Колись.
Ритуально.
Невміло… (с. 20)
На жаль, пророцтва Ігоря Павлюка для нащадків – зболено сумні, мов невиліковні рани:
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт – як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє. (с. 281)
Ігор Павлюк для мене у цій своїй книзі постає і як цар Давид, який, не зважаючи на витівки ворогів, безперервно і щиросердно молиться; і як мудрий Соломон, який судить словом; і як пророк-послідовник наших великих найперших пророків… Він бачить майбутнє, однак не пророкує, як Кассандра, бо пророцтвами, власне, долі змінити не можна… Однак попередити – місія будь-якого Поета (якщо він Поет). І з цією своєю місією Ігор Павлюк справився, як на мене, на відмінно. А ще мені щиро віриться, що наступні слова автора – таки дійсно пророчі:
Не претендую,
Народе,
На поводиря.
Та обіцяю нащадкам
Лірично
Снитись. (с. 113)
Юлія Сільчук
Посилання на рецензію:
https://zolotapektoral.te.ua/%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%B0-%D1%8F%D0%BA...
Raisa Talalay
3 год · Поширено серед: _Публічно
Публічно
За цей тиждень прочитала дві книжки поетів, які номінуються на Шевченківську премію: "Вернигора" Наталки Фурси та "Я - той, хто скам'янів" Сергія Чиркова. А також прочитала (вдруге!) рецензію, надруковану в журналі "Березіль" на книжку Ігоря Павлюка "Танець Мамая", за яку він уже отримав 100 тисяч премії ім. Д. Кременя. Рецензію - бо в книгарнях Києва немає ні його книжок, ні книжок інших номінантів (Мусаківської, Лазуткіна, Степана Процюка та інших номінантів). Але я в захваті як від поезіій про війну Сергія Чиркова , так і від віршів Наталки Фурси. Хоч обидва ДУЖЕ різні за манерою письма, але ж сильні за талантом. Про обох вже є прекрасні статті, написані Наталкою Дзюбенко-Мейс, і мені немає чого до них додати, крім свого шанування і щирого захвату їхнім талантом і творчістю. Ще кілька днів тому я була впевнена, що саме хтось із них справедливо стане лавреатом, але ходять чутки, що НІ. Лавреатом стане І. Павлюк, бо комітет, виявляється, - це його друзі, бо за ним стоїть Літературний інститут, колеги-літературознавці, та й що там казати, не тільки інститут, і не хто-небуть, а САМ!... Бо врешті, й Шевченківський комітет має очолювати не Ніщук чи ще хтось, а він, Ігор Павлюк...
Тому мені нічого не залишалося робити, як знов перечитати рецензію критика (він же й редактор книжки І.П.)) Михайла Жайворона. Щоправда 1/3 рецензії - це переказ чужих думок та цитати інших літературознавців, а 2/3 - абсурду. Почну з біографії номінанта, яку подає М. Жайворон: "Жорстока дійсність... (заслання до Сибіру, репресії, моральна деґрадація сучасників), стала врешті його (тобто І. Павлюка) особистою трагедією світосприйняття". Наскільки мені відомо, І. Павлюк народився 1967 р. Він навчався у вищому військовому інженерно-БУДІВЕЛЬНОМУ училищі в Ленінграді (М.Жайворон пише - в Санкт-Петербурзі, хоч Ленінград перейменували тільки в 1991 р., коли Павлюк вже закінчив училище). То яке в 1989 - 1991 рр могло бути ЗАСЛАННЯ, які РЕПРЕСІЇ?! Які "декабристи"?.. В той час Rаша вже розвалювалася на шматки( в грудні 1991 СРСР не стало офіційно!!!). Якщо Павлюка й послали будувати дорогу в Сибір, то ЗА ФАХОМ (ми всі проходили практику, коли вчилися. Хіба ні? То за логікою Жайворона ми всі були "репресованими", бо нас теж посилали, як рабів, на місяць-два в колгоспи збирати кагати чи буряки). Отож, думаю, не треба літературознавцю робити з цього політики і ліпити з л***а кулю. Щодо сирітства поета - М.Жайворон теж пише абсурд, бо поет сам щиросердно зізнається, що тільки в 30 років! (а це вже, вибачте, далеко не дитина-сиротина) біля могили матері усвідомив, що він - сирота. Сирітство з його ж слів було комфортним: "До того (тобто до 30ліття) якось не бачив себе збоку, не відчував діткливо свого сирітства". То чому пан Жайворон робить з нього мученика, і до чого це, якщо йдеться про творчість?
А тепер по суті, тобто про цитування критиком рядків, які він вважає за взірець поетичного письма. Хоч насправді сам сумнівається в їхній бездоганності: "...його поезія... всуціль оригінальна,... пізнавана за особливо вишуканим, а іноді РОЗХРИСТАНИМ ПОЧЕРКОМ". Але вишуканість - антипод розхристаності і банальності. Хіба ні? Жайворон наводить рядки, за які мені, як автору, було б соромно, скажімо: "Били і б'ють поетів у ШУРФАХ ТОРФУ(???)", або "Пуповина з духу до душі - поетична - ніби сміх сльозини", чи "Каміння душ ми крилами збираєм, як журавнине пір'я на жнивах", або "Може, я упав з душі чиєїсь, може, я алмаз, а чи сапфір...", або нескромне наполеонівське "І болить мені оця епоха, що СПІТКНУЛАСЬ об судьбу мою" , або "Дівчата й діти криють матом біль" (о, яка висока поезія!..), або "білим тілом замотувати душу свою" (жуть, несмак!) або ""Ми заслинено любим в кущах одне одного їсти", або "любов неможлива без зради" і т.д. А також неохайність письма (" І наші вени _ тінь підземних рік - Порвуться з болем, білим, як СНІЖИНКА... І вічність - степ, і гори, і ВГОРІ - Великий Степ... і чоловік, і жінка". Тут умісно було б замість "сніжинки" вжити "сніг", але ж він не римуєтьс з жінкою:)) Або "Як зграЯ чорних білу пташку б'Ють"., або "Ми ж зі своїми радостями й горЯми" (змість горя чи горістями:))... Дурня повна! Неохайне письмо як для шевченківського лавреата це вже тінь і не тільки на Комітет. Чи я чогось не розумію? Усі ці зразки поетичного письма - БЕЗЦІННІ хіба для пародистів. І це я побачила, прочитавши тільки рецензію, та ще й як взірець найякіснішої поезії.
Літературознаці і критики все ж таки, як на мене, мають (як, скажімо, музиканти) перед тим, як визначитися з фахом перевіряти, чи вони мають слух на поетичне слово.
М. Жайворон закінчує свою рецензію словами, з якими я теж згодна: "...поезія Ігоря Павлюка потребує вдумливого, РОЗУМНОГО читача, здатного мислити і осмислювати".
член Спілки письменників України, доктор педагогічних наук, професор, Почесний академік НАПН України, капітан 1 рангу.
З приємністю дізнався, що одним із претендентів на отримання премії імені Тараса Шевченка є поет – Ігор Павлюк. Не приховую того, що його поезії і прозові твори мені до душі, а тому не раз ми із захопленням їх перечитуємо у сімейному колі. Як на мій естетичний смак, то виокремлюю не лише твір «Танець Мамая», книгу духовної лірики «Спас», а й збірку віршів для школярів, із промовистою назвою «Сопілка» та ін. Зокрема, у збірці «Танець Мамая», описується екзистенційно-герменевтична й творчо-пізнавальна, душевно-духовна сутність обраного героя. Образ Мамая змальовується у сенсі творчо-вольової і смислової діяльності в екстремальних умовах, що викликають як психічне, так і фізичне перенапруження. І тут хочу зазначити таке: який би аспект проблеми не висвітлював поет, його художня мова ніколи не буває «фальшивою», вона є правдивою. Словесний матеріал автора є унікальним, самодостатнім, таким, що глибоко зачіпає душу читача. А це – чи не головне, адже лірика Ігоря Павлюка є вираженням національної мовної свідомості. Мовна свідомість, на наше переконання є особливим різновидом освоєння світу, способом репрезентації реальності, формою опредмечення людської психіки, з її раціональними та емотивними реакціями на світ. Поетика Ігоря Павлюка відзначається цілісністю, структурованістю, системністю, в ній задіяно важливий принцип «прирощення змісту», його «самозростання», яким позначено взагалі художнє слово, надто ж поетичне. Глибоко відчутною є думка Ігоря Павлюка, яку свого часу мудро висловив О. Потебня: «… мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її». Отже, у справжній поетичній творчості має мати місце не стільки відображення сформованого уже світорозуміння і світобачення, а смислотворча діяльність, створення нового смислу і вдповідно нового світорозуміння.
Звичайно, що виходячи із стану суб’єктності, ми свідомі того, що кожен на свій лад сприймає те, що читає, і дає свою суб’єктивну оцінку прочитаному. Це загальновідома річ… І тому, якщо комусь не дуже подобається творчість Ігоря Павлюка, то це його власна проблема, навіть – біда, бо до всього треба дорости… Що ж стосується життєвого шляху Ігоря Павлюка, то скажу щиру правду, бо не один рік його знаю: це високо порядна, душевно-духовна людина. Саме тому вважаю, що він із своїм творчим доробком, достойний бути лауреатом Шевченківської премії.
Raisa Talalay
3 год · Поширено серед: _Публічно
Публічно
За цей тиждень прочитала дві книжки поетів, які номінуються на Шевченківську премію: "Вернигора" Наталки Фурси та "Я - той, хто скам'янів" Сергія Чиркова. А також прочитала (вдруге!) рецензію, надруковану в журналі "Березіль" на книжку Ігоря Павлюка "Танець Мамая", за яку він уже отримав 100 тисяч премії ім. Д. Кременя. Рецензію - бо в книгарнях Києва немає ні його книжок, ні книжок інших номінантів (Мусаківської, Лазуткіна, Степана Процюка та інших номінантів). Але я в захваті як від поезіій про війну Сергія Чиркова , так і від віршів Наталки Фурси. Хоч обидва ДУЖЕ різні за манерою письма, але ж сильні за талантом. Про обох вже є прекрасні статті, написані Наталкою Дзюбенко-Мейс, і мені немає чого до них додати, крім свого шанування і щирого захвату їхнім талантом і творчістю. Ще кілька днів тому я була впевнена, що саме хтось із них справедливо стане лавреатом, але ходять чутки, що НІ. Лавреатом стане І. Павлюк, бо комітет, виявляється, - це його друзі, бо за ним стоїть Літературний інститут, колеги-літературознавці, та й що там казати, не тільки інститут, і не хто-небуть, а САМ!... Бо врешті, й Шевченківський комітет має очолювати не Ніщук чи ще хтось, а він, Ігор Павлюк...
Тому мені нічого не залишалося робити, як знов перечитати рецензію критика (він же й редактор книжки І.П.)) Михайла Жайворона. Щоправда 1/3 рецензії - це переказ чужих думок та цитати інших літературознавців, а 2/3 - абсурду. Почну з біографії номінанта, яку подає М. Жайворон: "Жорстока дійсність... (заслання до Сибіру, репресії, моральна деґрадація сучасників), стала врешті його (тобто І. Павлюка) особистою трагедією світосприйняття". Наскільки мені відомо, І. Павлюк народився 1967 р. Він навчався у вищому військовому інженерно-БУДІВЕЛЬНОМУ училищі в Ленінграді (М.Жайворон пише - в Санкт-Петербурзі, хоч Ленінград перейменували тільки в 1991 р., коли Павлюк вже закінчив училище). То яке в 1989 - 1991 рр могло бути ЗАСЛАННЯ, які РЕПРЕСІЇ?! Які "декабристи"?.. В той час Rаша вже розвалювалася на шматки( в грудні 1991 СРСР не стало офіційно!!!). Якщо Павлюка й послали будувати дорогу в Сибір, то ЗА ФАХОМ (ми всі проходили практику, коли вчилися. Хіба ні? То за логікою Жайворона ми всі були "репресованими", бо нас теж посилали, як рабів, на місяць-два в колгоспи збирати кагати чи буряки). Отож, думаю, не треба літературознавцю робити з цього політики і ліпити з л***а кулю. Щодо сирітства поета - М.Жайворон теж пише абсурд, бо поет сам щиросердно зізнається, що тільки в 30 років! (а це вже, вибачте, далеко не дитина-сиротина) біля могили матері усвідомив, що він - сирота. Сирітство з його ж слів було комфортним: "До того (тобто до 30ліття) якось не бачив себе збоку, не відчував діткливо свого сирітства". То чому пан Жайворон робить з нього мученика, і до чого це, якщо йдеться про творчість?
А тепер по суті, тобто про цитування критиком рядків, які він вважає за взірець поетичного письма. Хоч насправді сам сумнівається в їхній бездоганності: "...його поезія... всуціль оригінальна,... пізнавана за особливо вишуканим, а іноді РОЗХРИСТАНИМ ПОЧЕРКОМ". Але вишуканість - антипод розхристаності і банальності. Хіба ні? Жайворон наводить рядки, за які мені, як автору, було б соромно, скажімо: "Били і б'ють поетів у ШУРФАХ ТОРФУ(???)", або "Пуповина з духу до душі - поетична - ніби сміх сльозини", чи "Каміння душ ми крилами збираєм, як журавнине пір'я на жнивах", або "Може, я упав з душі чиєїсь, може, я алмаз, а чи сапфір...", або нескромне наполеонівське "І болить мені оця епоха, що СПІТКНУЛАСЬ об судьбу мою" , або "Дівчата й діти криють матом біль" (о, яка висока поезія!..), або "білим тілом замотувати душу свою" (жуть, несмак!) або ""Ми заслинено любим в кущах одне одного їсти", або "любов неможлива без зради" і т.д. А також неохайність письма (" І наші вени _ тінь підземних рік - Порвуться з болем, білим, як СНІЖИНКА... І вічність - степ, і гори, і ВГОРІ - Великий Степ... і чоловік, і жінка". Тут умісно було б замість "сніжинки" вжити "сніг", але ж він не римуєтьс з жінкою:)) Або "Як зграЯ чорних білу пташку б'Ють"., або "Ми ж зі своїми радостями й горЯми" (змість горя чи горістями:))... Дурня повна! Неохайне письмо як для шевченківського лавреата це вже тінь і не тільки на Комітет. Чи я чогось не розумію? Усі ці зразки поетичного письма - БЕЗЦІННІ хіба для пародистів. І це я побачила, прочитавши тільки рецензію, та ще й як взірець найякіснішої поезії.
Літературознаці і критики все ж таки, як на мене, мають (як, скажімо, музиканти) перед тим, як визначитися з фахом перевіряти, чи вони мають слух на поетичне слово.
М. Жайворон закінчує свою рецензію словами, з якими я теж згодна: "...поезія Ігоря Павлюка потребує вдумливого, РОЗУМНОГО читача, здатного мислити і осмислювати". А не "стук-грюк, або з рук" - "ОДОБРЯМ" єдіногласно.
Дякую за увагу - Раїса ТАЛАЛАЙ
Підтримую висунення Ігоря Павлюка! Неперевершені вірші, патріотизм, любов до слова!
Не можна ж одним виданням, навіть сучасним і професійним (не читав і не хочу), доїти всі конкурси – скисне тоді молоко (мова про Книгу поезій «Танець Мамая», автор: Ігор Павлюк, видавництво «Саміт-книга», рік видання: 2023). На своїй сторінці він декларує місце проживання - Львів, а сам часто пише, що - "в Луцьку", а коли одержував столичну?! премію – що «живе у Києві», бо в Положенні записано, що «присуджується тільки киянам», а дружина працює у Львові. До речі, і у Фейсбуці та у Вікіпедії часто міняє «місце проживання». Ну, але ж - професор, «народний герой» і т.ін., можна й на дещо заплющити очі. Але пхатися у всі конкурси: в Львові, Києві, Миколаєві (там присудили премію Д. Креміня Павлюку, хоч є місцеві непогані поети, чи на Закарпатті, звідки Дмитро родом - віддали гастарбайтеру, тобто - заробітчанину?! - і дозволяють «перемагати» (за останній рік де цей «Мамай» тільки не відзначався на Національному конкурсі - премії нині чималі, є і 100 тисяч гривень). Така «активність» не ототожнюється з моральними принципами, і, м’яко кажучи, неетично, і потім – пхатися на Шевченківську! (Боже, Боже. Вже ж твір уже удостоївся нагороди - Лауреат «Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай)» - до такого навіть не опускалася талановита Ліна Василівна, хоч в Положенні про Національну премію вказано, що це мають бути нові, оригінальні твори, які мають бути не відзначені іншими преміями - десь так.
Більше того, раптом вся, чи майже вся поезія цього видання «Танець Мамая», як пишуть в анотації – це, мовляв, не лише про Мамая, а «сьогоднішніх захисників, чи для них», і «Танець Мамая» цілком відповідає одному з критеріїв відбору, що зафіксований у Положенні про Національну Премію України імені Тараса Шевченка, яка «відзначатиме внесок того чи того твору до нашої спільної перемоги над рашистським злом». Багато віршів цієї загалом бойової книги («Ця книга і є про війну! Я не пишу агіток. Я творю Легенду» ‑ відповідає сам Ігор Павлюк на запитання, чи є у книзі віршів «Танець Мамая» вірші про сьогоднішню війну?»), призначеної для читання в тилу й на фронті, в укриттях і в окопах, бо має і сердечні рядки про маму, кохану, рідний дім, душевні тривоги, переспіви з Біблії... вірш «Мамай» (с.182), «Мінне» (с.230) цілий розділ «Сирени і дзвони» із однойменним віршем (с.224), перекладений навіть китайською мовою і розповсюджений світом вірш про героїчний захист Маріуполя «Доля людства нині бродить в Україні» (с.225)».
І при чому тут рідня, яка на фронті і допомогає ЗСУ, слава Богу не згадали кицьку Мурка, яка ночує в окопі та зігріває захисників. Взагалі то, ще не підстаркуватий претендент на Шевченківську папаху, мав би не тільки виступати перед захисниками (не знаю чи насправді), а й самому тримати в руках автомат - роки ж дозволяють. Добрі справи робляться тихо, он скільки -тисячі патріотів, які перераховують сумашедші кошти для захисників, кровні -із зарплати чи пенсії - тим більше – навіщо в представлення кандидата згадувати рідню, хто де працює і робить -як, та яким це боком має впливати на Рішення Комітету?
Мені видається, тут смердить зірковою хворобою, бажанням скористатися шансом, моментом – прикро і неприємно. Хоч, подивимося, що на це скажуть експерти і члени. Вони ж краще розбираються. Мабуть.
Василь Денисенко, літератор
Подання науково-педагогічних працівників кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара та коментарі щодо підтримки поета Ігоря Павлюка як номінанта Шевченківської премії поділяю цілком. Бо й справді: це письменник-класик вітчизняної літератури. Його поезія включена до шкільної програми та програми з історії української літератури закладів вищої освіти. І.Павлюк має потужне міжнародне реноме й високий статус у письменницькій спільноті України. Та цей успіх Майстра поетичного слова комусь не дає спати, бо чорна заздрість – ще та тітка! І нащадки каїнового племені сіють зуби дракона. Серед них, де не візьмись, – нікому не відомий літератор Василь Денисенко вирішив і свої п’ять копійок вставити. О, цей пан, як сам зізнається, навіть «не читав і не хоче читати» вірші поета, зате судити – тут як тут! Як колись про лауреата Нобелівської премії Бориса Пастернака такі писали: «Я Пастернака не читав, але засуджую». Денисенку байдуже, що зробив Ігор Павлюк як письменник в українській літературі. Він зумисне оминає його творчу і світлу сторону, його високохудожню духовну поезію, що наразі так необхідна і воїнові, і тим, кого він боронить від підступного агресора. Не маючи вагомих аргументів, наш доблесний «літератор» свідомо чи несвідомо сам стає агресором, ні сіло ні впало, називаючи лауреата премії імені Василя Симоненка, Премії британського ПЕН-клубу, шевченківського номінанта «гастарбайтером», принижуючи тим самим всеукраїнський статус і премії імені Дмитра Креміня, яку книга «Танець Мамая» дійсно справедливо отримала. Маніпулюючи фактами, пан Денисенко намагається ввести читачів в оману, коли каже, що Ігор Павлюк уже удостоївся нагороди за цей твір, мовляв є лауреатом «Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай)». Насправді, книга «Танець Мамая» не має ніякого відношення до цієї нагороди, яку поет отримав за багато літ до з’яви на світ цього видання, ще у 2008-му, за книги поезій «Бунт» та «Магма». Тож перш ніж судити про чиюсь моральність, варто би, либонь, самому глянути у дзеркало, чи не криве, бува. Чи не тому так тхне від коментаря, що за стилем і манерою письма, відкритої ворожості аж надто нагадує звичайнісінький пасквіль сталінської доби?
В. Василенко
Підтримую подання кафедри
Підтримую подання кафедри як читач творів Ігора Павлюка.
Підтримую подання кафедри що присвоєння поету Ігорю Павлюку Шевченківської премії.
Підтримую подання кафедри Дніпровського університету у повному обсязі.
Підтримую подання кафедри у повному обсязі.
Додати коментар