Офіційний веб-сайт

Книжка «Тилинка й литаври»

Автор(-и): Мирослав Лазарук / Розділ:

Книжка «Тилинка й литаври», автор: Мирослав Лазарук, видавництво «Друк Арт», рік видання: 2021.

Висунуто Кіровоградським обласним відділенням Асоціації українських письменників.

 

Поезії, цикли, поеми з книжки «Тилинка й литаври» Мирослава Лазарука

 

Кіровоградське обласне відділення Асоціації українських письменників висуває на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2023 року в номінації «Література» книгу Мирослава Ярославовича Лазарука «Тилинка й литаври», видану Чернівецьким видавництвом «Друк Арт», що побачила світ наприкінці 2021 року. Проте вона вже встигла завоювати значну прихильність серед українських читачів, збираючи у різних містах своїх шанувальників. Знайшла підтримку і серед критиків, літературознавців. Про що засвідчують відгуки та рецензії на неї. Як виступаючі на презентаціях, так і рецензенти, знаходять у ній дивовижне поєднання поетичного слова та музики, про що засвідчує і її назва. Автор найчастіше звертається до інструментів гуцульського спрямування. Його мова цілком спрямована на пошуки ще не знаного та не розвіданого слова-діалекту, що, безперечно, збагачує мову автора, але не збіднює її, а навпаки розвиває оту свідомо закладену співучість та мелодійність українського поетичного слова, що виділяє його серед поетів-восьмидесятників. Тематично поетична книжка теж є різноплановою, багатосторонньою, витриманою в дусі сучасності, що привертає увагу і свідомість шанувальників. Реакція в автора подвоєна: не лише загальний антипедагогічний герметизм, але ще й вузькофахове не сприйняття літературної мови. «Цей незвичний ландшафт відбився на вдачі М.Лазарука, заклав основи його непростого, двоїстого характеру, в якому намагаються ужитися дві стихії. Він також відобразився на естетиці та ритмомелодиці його письма, які то розсудливі, врівноважені, як рівнинні терени Передкарпаття і, водночас, внутрішньо напружені, як бурхлива течія гірської річки Прут, назва якої в перекладі з латині означає «швидкий, вогненний». Саме на рівні оцих ритмів відбувається індивідуально-просторовий взаємозв’язок поета з малою батьківщиною, що віддзеркалилось на художньому світі його творчості» ‑підкреслює у своєму оглядові Віра Тороватова, завершуючи своє бачення й такими словами: «За кожною з перерахованих вище назв прихований конкретний семантичний і звуковий образ, який діє у згаданому поетичному контексті. Як видно з наведеного переліку, чільне місце в індивідуальному лексиконі Лазарука займають найменування понять водної стихії (гідронімів), у першу чергу ‑назви як реальних, так і легендарних, міфологічних річок (потамоніми), які виступають одними з головних дійових осіб творчості письменника». Його поетична країна сповнена непомильної конкретності. В його тематиці функціонує регіоналізм, як вищий ступінь самоідентифікації. В його поезії увиразнюється спогад простору (головно часу), який послаблений сприйняттям модерної людини. Його ностальгія за минулим є половинчастою таілюзорною, поверненою до старосвітського патріархального порядку чи географічного детермінізму.

 

З подання Кіровоградського обласного відділення

Асоціації українських письменників

«ЗАБІЛІЄ ПАПІР, МОВ

НЕЗОРАНЕ ПОЛЕ…»

Маємо 11-у поетичну книжку в незлій

поетичній серії, започаткованій Миросла-

вом Лазаруком у вже далекому 2011 році з

книжки Леоніда Талалая.

Мав я деякі застереження щодо автора – сиріч, Мирослава Лазарука. Не тому, що поганий автор, а тому, що ініціатор серії. Але така практика вже не є новою в літпроцесуальних сучасних перипетіях. Той же Іван

Малкович, видавець серії «УПА» теж подав свої вірші у власній видавничій серії, бо є, в принципі, добротним поетом. А оскільки у нас поети, особливо, старшого покоління є журналістами, філологами, спеціаліс-

тами з друкарської справи, то мимоволі видаватимуть і свій набуток. До вже згаданих, Івана Малковича та Мирослава Лазарука, згадаю Василя Клічака чи з молодших Василя Карп’юка, не чіпаючи тіней класиків.

Для себе я відкрив Мирослава Лазарука-поета з «Цісарської дороги», поетичної книжки 2006 року. Бо друзі-літератори, навіть не критики, бо вона у нас вилилася у необов’язкові необов’рефлєксії на літературні

теми, – між собою іноді злословлять при появі збірок літературних друзів чи недругів. Т. зв. критика благовійно мовчить, – вмерла. Нині нема права навіть косо глянути у бік автора, чи то вже знаного чи початківця, – тут же заклюють і в своєму колі тішитимуться власною величчю. Так отож, Лазарук зачепив мене історіософською складовою, світоглядною чіткістю, ритмічністю і мелодійністю своїх віршів.

Що тичеться нової книжки, бо у цій книжці, за незначним винятком, вірші нові, то вона лише вирізблює поетичний досвід Мирослава Лазарука.

Автор передмови, літературознавець, Данило Ільницький твердить, що Лазарукові «вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше». Так, іншого

разу повинно бути інакше, за умови, якщо цей, инчий раз, буде…

Шкода, що Данило Ільницький не зупинився детальніше на назві книжки. У ній вчувається традиції: ліри і труби доби класицизму, шевченкове «огонь в одежі слова», лесине «слово як твердая криця», симонен-

кові «тиша і грім» та ін. Тобто, від середньовічного слов’янського епосу до полемічного дискурсу, і від Сковороди до Герасим’юка. Нічого дивного, в такім тематично-настроєвому повторі нема. Література сама по

собі є суцільним палімпсестом, і уникнути повторення ніхто не зможе. Але найголовніше не ці неминучі перегуки. Писав колись Анатоль Франс, коли людина докоряє авторові за сюжетні повтори, то така людина не

розуміє законів розвитку літератури. Сама поетична книжка розбита на три розділи: І. Тилинка; ІІ. Листи

з падолиста до Ейлін; ІІІ. Литаври. Той же Данило Ільницький і окреслив тематично-настроєві особливості кожного із розділів: «Перший – це універсально-філософська «Тилинка», де місце і любові, і медитативним

внутрішнім само-вдивлянням та само-вслуханням, і виходу за межі суто людських взаємин (з іншими, зі собою) – до контакту з природою, навіть подекуди до метафізичного…»; «Другий – «Листи з падолиста до Ейлін»

– головно містить взірці високої інтимної лірики»; «Третій – «Литаври»

– є симптоматичним у творчості Мирослава Лазарука. Тут мова могла би йти про суспільно-історичний чи суспільно-політичний вектор циклу, проте мені йдеться про інше: автор особливо зосереджений на своєму

контакті з попередниками чи сучасниками в літературі і культурі».

Серед віршів першого розділу я би відзначив такі: «Сльоза Почайни»; «Я у тобі залишусь назавжди»; «Падав дощ із коня»; «Поволі осінь наступає»; «Інтимне»; «Любив. Люблю. І ви любіть» (цей вірш взагалі вже

є поетичною візитівкою Лазарука). У розділі інтимної лірики домінують образи бджоли, тилинки, соловейка, горлиці.

З віршів вирізняються «Перша заповіть завіту»; «Міряти відстані ближні й далекі». А в третьому розділі несподіваними смисловими поворотами відзначаються вірші «Минає північ»; «У травах сплять сіренькі перепілки»; «Любіть»; «Привиділась мама»; «Осінь патріарха»; «Досвітні профілі»; цикл октав «Падолист»…

Загагалом, треба відзначити оцю наскрізну потребу діалогу поета зі світом української культури насамперед: тут прочитаються настрої, ритми Сковороди, Шевченка, Франка, Вінграновського, Мельничука, Римарука… Останнім трьом присвячені відповідно поема-цикл «Сняться слова», незакінчена поема «Плач по чорному коневі» і поема-стихар «Слово було Бог».

Найсильніший Мирослав Лазарук в медитативній та інтимній ліриці. Автор передмови, літературознавець,  Данило Ільницький твердить, що Лазарукові «вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це

буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше». Так, іншого разу повинно бути інакше, за умови, якщо цей, инчий раз, буде…

Шкода, що Данило Ільницький не зупинився детальніше на назві книжки. У ній вчувається традиції: ліри і труби доби класицизму, шевченкове «огонь в одежі слова», лесине «слово як твердая криця», симоненкові «тиша і грім» та ін. Тобто, від середньовічного слов’янського епосу до полемічного дискурсу, і від Сковороди до Герасим’юка. Нічого дивного, в такім тематично-настроєвому повторі нема. Література сама по собі є суцільним палімпсестом, і уникнути повторення ніхто не зможе.

Але найголовніше не ці неминучі перегуки. Писав колись Анатоль Франс, коли людина докоряє авторові за сюжетні повтори, то така людина не розуміє законів розвитку літератури.

Сама поетична книжка розбита на три розділи: І. Тилинка; ІІ. Листи з падолиста до Ейлін; ІІІ. Литаври. Той же Данило Ільницький і окреслив тематично-настроєві особливості кожного із розділів: «Перший – це універсально-філософська «Тилинка», де місце і любові, і медитативним внутрішнім само-вдивлянням та само-вслуханням, і виходу за межі суто людських взаємин (з іншими, зі собою) – до контакту з природою, навіть

подекуди до метафізичного…»; «Другий – «Листи з падолиста до Ейлін» – головно містить взірці високої інтимної лірики»; «Третій – «Литаври» – є симптоматичним у творчості Мирослава Лазарука. Тут мова могла

би йти про суспільно-історичний чи суспільно-політичний вектор циклу, проте мені йдеться про інше: автор особливо зосереджений на своєму контакті з попередниками чи сучасниками в літературі і культурі».

Серед віршів першого розділу я би відзначив такі: «Сльоза Почайни»; «Я у тобі залишусь назавжди»; «Падав дощ із коня»; «Поволі осінь наступає»; «Інтимне»; «Любив. Люблю. І ви любіть» (цей вірш взагалі вже

є поетичною візитівкою Лазарука). У розділі інтимної лірики домінують образи бджоли, тилинки, соловейка, горлиці. З віршів вирізняються «Перша заповіть завіту»; «Міряти відстані ближні й далекі». А в третьому розділі несподіваними смисловими поворотами відзначаються вірші «Минає північ»; «У травах сплять сіренькі перепілки»; «Любіть»; «Привиділась мама»; «Осінь патріарха»; «Досвітні профілі»; цикл октав «Падолист»…

Взагалі, треба відзначити оцю наскрізну потребу діалогу поета зі світом української культури насамперед: тут прочитаються настрої, ритми Сковороди, Шевченка, Франка, Вінграновського, Мельничука, Римарука… Останнім трьом присвячені відповідно поема-цикл «Сняться слова», незакінчена поема «Плач по чорному коневі» і поема-стихар «Слово було Бог».

Найсильніший Мирослав Лазарук в медитативній та інтимній ліриці. Це його стихія. Що стосується «литаврів», то тут його слово не використовує увесь арсенал засобів для патріотичного віршописання, зробивши

частковий ухил до публіцистики, що прочитується також у сатиричних віршах.

Книжка оформлена роботою художника Прокіпа Колесника (1956–2021). Треба відзначити тематично-смислову суголосність слова поета і візії художника. Що є важливим компонентом до увиразнення поетичної

палітри Мирослава Лазарука.

                                               «Буковинський журнал», №1 (123) 2022 рік, стор.219-222

 

«Прокидайся, вже вишні не сплять» – так починається один із віршів Мирослава Лазарука (розділ про кохання).  Оцей рядок згадувався мені кілька ранків сучасної війни, коли треба було починати черговий день невідомості й надії, а за вікнами цвіли вишні.

З анотації: «Тилинка й литаври» – нова поетична книжка поета з Чернівців Мирослава Лазарука. Тилинка – музичний гуцульський духовий інструмент, його знавці і ті, хто його виготовляє й грає, – вважають Господнім творінням, де однаково народжуються, як сумовиті, печальні ноти, так і розважливі, веселі, який можна почути як на весіллях, інших забавах, так і під час прощань з людиною. Переважають як знані мотиви, так і окличні акорди литавр, котрі по-козацьки закликають українців на безкомпромісну боротьбу за волю та справедливість, котрі притаманні кожному нашому поколінню».

Нинішній літпроцес в Україні нагадує клювання риби на ставку. То в одному, то в іншому місці (не обов’язково – місті) то намалюється, то зникне певне коло. Можливо, і про це думалося потетові, коли писав: «Прозорі кола на воді / Лише з’являються й зникають, / Ба й не лишаючи слідів, / Ні тішать, навіть не лякають…»

Якщо говорити звичніше чи канонічніше – це чергові літературні покоління, які  від шістдесятників активно відраховують десятиліттями. Кола-покоління досить герметичні.  Старші здебільшого не знають і  часто зневажають написане й тиражоване на папері  або поширене в соцмережах. І молодші відповідають їм активним ігнором чи й презирством. Але ж в історії літератури залишаться не кошториси післяпрезентаційних фуршетів. Хоча не раз доводилося чути: «Ти чого до Спілки не приходила на вечір такого чи такої? Там такі качки (торти, домашні наливки) були!» Не книжку згадують, а застілля.

Серія «Третє тисячоліття: українська поезія» мимоволі чи й свідомо, дякуючи авторові ідеї Мирославу Лазаруку, долає замкнутість літературних особистостей у власному колі писання-читання-ігнорування-забування. Передмову до «Тилинки й литавр» написав молодий критик Данило Ільницький, літературознавець третього тисячоліття, молодший за автора книжки на 30 років. Вони обидва закінчили  Львівський університет імені Франка, перетинаються на багатьох літературно-інтелектуальних подіях. Процитую його далі, а спершу про витоки Лазарукового зшивання поколінь. Ще коли він був школярем на Франківщині,   учитель літератури й малювання  дав почитати йому роман «Мальви» Романа Іваничука із проханням нікому не показувати і повернути швидше. «Твір справив на мене унікальне враження, перевернувши свідомість, посіявши в душі велику недовіру до тодішнього ладу. Тоді пробував сам щось писати і в прозі, і в поезії»,  – згадував М. Лазарук.   Навчання у Львові подарувало і знайомство з Романом Іваничуком. На другому курсі Мирослава обрали головою університетської літературної студії «Франкова кузня». Він і влаштовував зустрічі з відомим прозаїком для студентів. І як же без кавування у Львові після творчого зібрання?! Це ж природне продовження.  Лазарук пише: «Досі пам’ятаю розповіді Іваничука про кумедні пригоди письменників у будинку творчості в Ірпені, де частенько любили розіграти когось зі знаменитих, то Павлові Загребельному повписують в один із його романів на робітничу тематику нісенітниць, котрі нічого спільного не мають зі змістом тексту і з цими «додатками» твір виходив у світ, то ще комусь коня заведуть до кімнати замість… пегаса. Нас, молоденьких, геть жовторотих літераторів, це дуже забавляло, здавалося, що й ми причетні до «дрібного хуліганства». Проте й самі частенько потрапляли у веселі ситуації, то з прекрасними поетом та прозаїком Романом Кудликом і Дмитром Герасимчуком, протоптали доріжку і до голови обласної спілки письменників Ростислава Братуня. Були вони в ті часи, як і Роман Іваничук, доступними для початківців, яким кортілося якомога більше почерпнути від знаних і вже маститих літераторів».

Життя словесне чи точніше, літературне мало у різні часи свої розрахунки й прорахунки. Межа 70-80-х – застій відстою, перегони на катафалках вздовж кремлівської стіни. Тож Мирослав Лазарук, який їде до Чернівців працювати в молодіжній газеті та й залишається на довгі роки на Буковині, звикає до емоційно-репортажного способу відтворення буття у сповідадьних, але й метафоричних віршах. Дискутували під вихід дебютних книжок вісімдесятників, хто з них важливіший чи вагоміший – сповідальники чи метафористи. Але якщо це поєднувалося в одній особистості, то поетичне письмо набувало такого ж звучання, як у старого музичного інструменту, що здатен оповити затишною мелодією, а ще – розважити в печалі.

«Іншого разу все буде інакше». Так назвав свій аналіз природи поетичного письма Мирослава Лазарука (тобто передмову до книжки, яку для вас уважно гортаю)  літературознавець   Данило Ільницький: «Його вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше. Інакші мотиви, інакші сенси, інакший семантичний і семіотичний набір. А відтак – рух далі, вперед… У наших руках – не підсумкова збірка, не збірка вибраного, натомість вірші конкретного періоду: ми запрошені до слухання імпровізацій у неповторному моменті. Імпровізацій творчо дозрілих, хоча й творених спонтанно, імпульсивно, як і належиться поетичним творам. Імпровізацій  здебільша  ранкових,  імпровізацій тихого часу».

Збірка поезій, циклів і поем «Тилинка і литаври» видана 2021 року, одна із чернівецьких презентацій була влаштована у лютому 2022, фактично  перед гарячою фазою російсько-української війни. Тихий час імпровізацій заховався під обкладинку. Зберігся, щоб і читача в лиху годину вберегти від душевного спустошення. Багато хто з молодих літераторів пише зараз, що не може читати книжок (вдома у Харкові, Києві чи  навіть після від’їзду до Варшави або Мадрида). Для мене прислухання до віртуальної тилинки у строфах Мирослава Лазарука стало по-своєму рятівним. «Як треба довго вірити й чекати, / Аби себе в собі переступить!» Різних себе, коли триває війна, до Чернівці стали другою домівкою для багатьох переселенців, зокрема, й для моїх знайомих-харківців – музикантів, науковців.

Згадую і власний єдиний приїзд до затишного і тихого міста ще старшокласницею. Найвиразніший спогад – споруда Чернівецького університету, у літню спеку – храмова прохолода аудиторій, де колони підтримують склепіння, але деякі старі чорні столи втиснуті між тих колон. За один я навіть присіла, притулилася плечем і скронею до холодного каменю й уявила, як добре ховатися в такому місці від лектора на першій парі й читати своє або солодко куняти.

Тепер подумала, що  Мирослав Лазарук тривалий час залишався для мене затуленим уявною колоною, яка  склалася-спрумувалася  із буденного дріб’язку. Крізь оту марноту українського книгоНЕрозповсюдження, регіональної відстороненості пробивалися до мене його окремі публікації, повідомлення в Інтернеті. Навіть «Буковинський  журнал», де він – головним редактором, брала у знайомих почитати. Але ж «Тилинка і литаври»  –  це вже для мене аж ніяк не сидіння в зоні недосяжності Лазарукової поезії. Навпаки, читання й перечитування.

До речі, музично-поетична харківська поїздка 2018 року Лариси Вировець (засновниці літературно-мистецького клубу «Апостроф», авторки поетичних книжок) та співачки і літераторки Люцини Хворост на Буковину мала би продовжитися гостюванням-спілкуванням буковинців на Слобожанщині, але поки що задум відкладений у часі. Відвойовувати, захищати своє, це ніби за афоризмом Лазарука,  «води крізь безводдя гнати». Не на готове прийти через пустелю випробувань, а прокласти туди живий канал, виростити свій запустельний сад. Він принесе плоди вічних роздумів. «За ніч лиш яблука впадуть, / Ти й не почуєш, / О землю вдаряться: / Кого що заболить?/ У кожному плодові заночуєш, / Впадуть, немов зістаряться,/У болі перейдуть».

Давно городянин, Мирослав Лазарук залишається не урбаністом, а вогне-траво-вітропоклонником, осучасненим язичником. Не тільки «мама овеча із голосом вітру, води і трави». Скільки може бути поетові, невже 65, якщо так молодо пише: «А я – на серпокрильцеві, як Бог / Малих вертлявих чайок пурпурових, / Які бояться повеней до сліз».

Існує у Мирослава Лазарука роман із лаконічною й ніби надто спрощеною назвою «Ріка». Але це Ріка його дитинства, яке промайнуло у верхів’ї Пруту. «…я виразно бачу її, вигнуту шабелиною, запінену, розгарячілу, ніби хто гнався за нею, та водночас якусь усупокорену, надміру зверхню і недоступну, точнісінько таку, яку пам’ятаю з давніх-давен, коли вона ще вільно розгулювала цими зарінками-поділками, незважаючи ні на кого і ні на що». Можливо, справді кожна людина народжується зі своєю Рікою, просто у когось вона пересихає влітку, бо жабі по коліно або взагалі підземна? Ріка дитинства присутня й у «Тилинці…». За нею так само пильно стежить її хлопчак, правда, вже іронічний, хоча за вмінням відчувати і розуміти природу аж ніяк не столичний:

«Ріка уже нас слухати не хоче – / З коси в косу зухвалий бог бреде./

Він тут живе, на березі-вінці, / Ночує в жовтих квітах серед плеса,/

А з ним – стара ропуха-поетеса, / Що коси чорні миє в молоці».

У книжці геть мало діалектизмів, але хіба обійдешся без них у посвяті Галині та Василеві Герасим’юкам?! Автор зумисне вдається до наслідування Герасим’юкового сплітання потоків давно відомих і майже так само давно забутих, але згаданих і все-одно затишних образів: міцної нитки для кептаря – волічки, свічки із тваринного жиру – лоєвої.  «І мамина пісня в святошній убері, / Вона колисала, та не заколисувала, / Бо кров таку неможливо приспати, /Бо кров – не волічка / Й не лоєва свічка, / Що на Спасові мовчки згорить…» Матері обох поетів пережили заслання. Василь народився в Караганді, Мирослав – уже під Коломиєю. «За Воркутою, аж під Тюкалою, в западні Сибіру…» залишилася могила Мирославового діда-вигнанця Василя.  «Останній лист від нього пожовтів, / але не втратив присмаку гіркого / і запаху їдкої самоти…» Листи, написані на папері, для покоління вісімдесятників, ще зберігають магнетизм. Є у В. Герасим’ юка рядки: «Люблю мамин почерк. Слова її переловім, / їх можна читати, шептати і не відпускати. / Не жить мені більше, у світі не жить молодім, / та нинішню радість не зможе ніхто відібрати».

Якось прочитала на сторінці іншого поета  про знайдені листи відомих літераторів до нього. Приватні, молоді. Що з ними робити? – шукав поради чоловік. Здогадайтеся, яких підказок було найбільше – опублікувати найцікавіші? Здати до літмузею? Ні! Спалити.

Про вогонь чи про сніг написано більше у Лазарука? Він частіше спалахує чи холодно спостерігає за світом? Не полум’я нищівного, а тепла розквітлого, розбудженого саду знаходила моя душа в його віршах частіше. «Крадьми заховати до зими /Бурштинову знаджену ожину – / Янгола з вишневими крильми».

Скочування-накочування часу можна передати ще й через графічно прописану аудіовізуальну картинку: «Тонке відлунює безкрилля… / Лишень шурхочуть, шелестять / Вітрил нерозповиті очи». Крилами – польотом у битву, а не ширянням над нею – закінчується перегук ніби непоєднуваного – тилинки й литаврів.

ІДИ НА БІЙ

Жадаєш мови негучної, як сплеску крил,

Тонкої дивної лляної, що додає живильних сил,

З якими гори перевернеш, прискориш крок,

Летить в тобі гарячий вершник, аж – до зірок.

Хмеліє слово вишньо-житнє, тече й тече,

Тендітне, начебто із шовку шите, та не пече.

Фінал вірша нашептаний багатьма попередніми звертаннями автора до Бога й розквітлого саду. «Допоможи мені, Всевишній, допоможи, / Зрівнятися із цвітом вишні, – мій шлях вкажи». Хай швидко знаходять дорогу до читачів книжки Лазарукової поетичної серії. І щороку вона розростається.

 

Ірина МИРОНЕНКО, Харківщина

Коментарі

Гарна новина! Кандидатура більш ніж достойна!

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA