Офіційний веб-сайт

Людмила Таран, письменниця: «Питання самоідентифікації, здається мені, особливо на часі»

Людмила Таран, письменниця: «Питання самоідентифікації, здається мені, особливо на часі»

 

Відома письменниця – про те, як важко і водночас важливо знати свій родовід, про жіночі долі та родинні зв’язки.

 

Перед новим роком у письменниці Людмили Таран вийшла нова книга – “Яблуня”. Назва невипадкова, бо, як твердить народна мудрість, яблуко від яблуні котиться недалеко. Ця збірка есеїв – про стосунки, які складалися у Оксани Забужко, Наталки Білоцерківець, Софії Майданської, Дани Павличко та Мар’яни Савки з їхніми матерями. П’ять пар героїнь, десять родинних історій…

 

Природно, що старше покоління захопило найстрашніші випробування України – Голодомор, Другу світову війну, сталінські репресії. А молодше жило, зокрема, й під знаком пережитих близькими бід. Як це вплинуло на начерк долі співрозмовниць Людмили Таран? Як сформувало їхній світогляд, як виточило творчий стиль? Про все це – докладніше у самій книзі. А в інтерв’ю – про те, як вона створювалася.

 

– Прочитавши вашу “Яблуню”, можу стверджувати: есеїстика, документалістика – це, безумовно, “ваше”. Думаєте продовжувати?

 

– Cкажу щиро: навряд. Тобто щодо “Яблуні” – тут, певне, спрацював мій журналістський досвід. Я ж не одну книжку інтерв’ю видрукувала. А моє “навряд” стосується всіх подальших планів: зараз обмежена станом здоров’я, і це дуже заважає вимальовувати конкретні плани, на жаль…

 

– Зараз, здається, дедалі менше людей цікавляться своїм корінням. Гадаєте, через те, що життя надто пришвидшилось? Чи через те, що воно – всупереч зростанню матеріальних благ (порівняно з кінцем ХІХ – початком ХХ сторіччя) надто знецінилося? Особливо після двох світових воєн…

 

– Я б так не узагальнювала. Якраз існує певний прошарок людей, які цікавляться своїм корінням, бо їм не байдуже, звідки і від кого бере початок їхнє генеалогічне дерево, як розгалужуються його гілки. Питання самоідентифікації, здається мені, особливо на часі. Маю на увазі, звісно, людей думаючих, небайдужих. Так, життя прискорилося, але проблема “хто я?” залишається.

 

– Ви обрали формат “мати – донька”. А чому, скажімо, не “батько – син”? Чи “дружина – чоловік”? Кровні узи вам цікавіші?

 

– Якби продовжувала роботу над подібними книжками, то, можливо, обрала б і згадані вами зв’язки. У передмові до “Яблуні” окреслила, як писалася ця книжка. Вона складалася ніби сама собою. Тобто концепції, навіть загальних обрисів задуму від початку не було. Було кілька перших нарисів на основі розмов – зокрема, з матерями Софії Майданської та Наталки Білоцерківець. І вже пізніше, коли надрукувала оповідь про життя мами Оксани Забужко (виявляється, я була єдиною, хто зацікавився цією неординарною жінкою), виникла ідея зробити книжку.

 

Отож, ідея проста й по-своєму банальна. Вона, як мовиться, ширяла в повітрі. Так, цікаво було б з’ясувати на кількох прикладах – людей відомих чи й не обов’язково – стосунки між батьками та синами. Ракурсів чимало. Щодо “дружина – чоловік”, то надрукувала кілька інтерв’ю та нарисів про цікаві родини. Вдячна тодішньому головному редакторові газети “Вечірній Київ”, де працювала кілька років: Олександр Балабко давав зелене світло моїм задумам.

 

– Взагалі у “Яблуні” чоловіки винесені за дужки. Так, вони фігурують у любовних історіях, і все таки це – другий план. Так і було задумано?

 

– Я б не сказала, що свідомо в “Яблуні” “чоловіки винесені за дужки”. Акцент, звичайно, був передусім на стосунках матерів із доньками. Він і визначив основний вектор. Про батька чимало розповідає, наприклад, Наталка Білоцерківець. До речі, коли я записувала інтерв’ю з нею, то доводилося весь час спрямовувати увагу на розповіді про маму: її так чи так все повертало на мову про батька. Це, зрозуміло, не випадково. І в інтерв’ю, як на мене, відчутно, що визначальну роль у становленні Наталки як особистості й поетеси мав передусім батько…

 

– Для вас батьківська любов – передусім материнська, жіноча?

 

– Не сказала б так однозначно. Мати виконує свою роль, батько – свою. Це щастя для особистості, коли вона формується в любові обох батьків. А вже як виходить у кожного… Втім, для мудрої людини навіть негармонійні стосунки можуть стати поштовхом для розвитку.

 

– До речі, про що б ви спитали вашу власну маму, якби брали у неї інтерв’ю? І про що би вона спитала вас?

 

– У тім-то річ, що навряд чи змогла б розговорити свою маму. Вона була дуже потайна, мовчазна, все перетоплювала дуже глибоко всередині. Звісно, якісь біографічні моменти легше далися б. А ось душевне самопочуття, комплекси, нереалізовані потенції… Її мама, моя бабуся, тривалий час була прикута до ліжка, за нею доглядала мамина сестра. Дитиною часто навідувала її. Це були довготривалі оповіді про бабусине дитинство, пережиті страшні роки Голодомору, війни, післявоєнного страшного життя, коли на її руках лишилося троє дітей: дідусь пропав безвісти у війну. Їй ще ж доводилося працювати від рання до смеркання в колгоспі! Та я на ту пору була несвідомим дівчиськом: мене знуджували ті довгі оповіді, та ще й з такими подробицями, наче все те сталося вчора. Це вже пізніше я б оцінила ті деталі й сам фактаж. Але тут не прокрутиш стрічку реверсом…

 

Не знаю, про що запитала б мене мама. Вона, оскільки про себе переважно мовчала, то й не розпитувала мене докладно ні про моє сімейне життя, ні про мої творчі задуми тощо. Такий характер, і я її розумію…

 

– Матерям властиві ревнощі до тих доріг, якими йдуть їхні доньки – яке ваше відчуття? Загалом стосунки між двома жінками (це можуть бути і сестри), більш драматичні, ніж у чоловіків? Суперництво відіграє тут більшу роль?

 

– Напевне, що так. Психологи стверджують, що жінки загалом суб’єктивніші за чоловіків. Отож, у стосунках “мати – дочка” частіше може виникнути і почуття ревності й заздрості. До речі, я це змалювала, як могла, у своєму єдиному романі “Дзеркало єдинорога”, де і головна героїня, і її дочка – обидві письменниці. Мудра матір, звісно, поважатиме вибір власної життєвої дороги її дочкою. А немудра… Банальність: певно, всі матері, як і батьки, хочуть кращого для своїх дітей. А чим це обертається… Читаймо романи.

 

– Коли ви описували долі матерів та доньок, то шукали подібності у проявах таланту чи у характерах, чи у тому, як складалося їхнє життя?

 

– Подібності у проявах таланту начебто самі собою виявлялися під час розмов. Тобто я не шукала цілеспрямовано подібностей, вони випливали з контексту, який мав сприйнятися читачами. А життя доньок та їхніх матерів не могли скластися ідентично: занадто різні соціальні обставини.

 

– Скажіть, відчуття роду, знаття про свій род – це благословення чи прокляття? Особисто у мене немає на це однозначної відповіді. Можливо, без усвідомлення того, що ти – нащадок жертви – жертви Голодомору, війни, репресій (або й ката, зрештою!), жилось би легше?

 

– Відчуття роду, знаття про свій рід – справді питання неоднозначне. Запам’ятався факт: один чоловік кинувся досліджувати свій родовід, дійшов до прадіда й виявив: той був ревним виконавцем у НКВС. Тож ентузіазм відразу згас. Історія України така страшна, в ній долі катів і жертв переплелися. Але, мабуть, треба мати відвагу дізнатися максимально про попередні покоління.

 

– Загалом, яку роль відіграє у світосприйнятті оцей безкінечний клубок страждань, який розмотується майже в кожній родині?

 

– Цей безконечний клубок страждань мовить про те, у яку страшну пастку ми потрапили, маючи такого сусіда-монстра. Особлива трагедія – життя в так званому соціалізмі. Він так покалічив людей, що досі не можемо вичавити із себе совка. Малоросійство – начебто наше специфічне породження. Але ж воно теж пов’язане з тієї гнітючою силою, яка досі є загрозою для України.

 

– Як гадаєте, наступному поколінню (малолітнім нині дітям Дани Павличко або Мар’яни Савки) будуть цікаві сімейні хроніки? А їхнім дітям?

 

– Це залежить від того, які ідеї вроять їм батьки. Якщо привчать, що знати свій родовід – почесно й корисно, то сімейні хроніки рано чи пізно мають їх зацікавити.

 

– Ви поспілкувалися з п’ятьма парами доньок і матерів. Охарактеризуйте кожну. Хто вразив найбільше, хто найохочіше йшов на контакт, чия історія найдраматичніша?

 

– Не можу вирізнити когось, це зрозуміло. Матері моїх молодших героїнь – усі по-своєму талановиті, але ж яка тяжка доля випала їм! Звідси – їхня неповнота реалізованості. У кожної – драматична історія: переслідування режимом, смерті рідних від штучного голоду, полон. Усі мої героїні, до речі, легко йшли на контакт: за цим стоїть бажання виговоритися, переосмислити пережите.

 

– Ви – мати не доньки, а сина. А хотіли свого часу мати доньку? Чи Україна як країна патріархальна більше надається до життя у ній чоловікам, тож вам при синові – спокійніше?

 

– Коли носила дитину, не знала, кого народжуватиму. Чогось навіть не задумувалася, кого більше хочу: сина чи доньку. Нині думаю, що жінці таки необхідно мати й дочку: жінки між собою завжди порозуміються краще, ніж із чоловіками. Втім, життя дає й супротивні сюжети… Досі в Україні по-своєму складно й чоловікам, і жінкам. Так, вона лишається патріархальною, але ми не зможемо бути цілком закритими у глобальному світі. Тут діють складні закони діалектики. А куди прямує людська цивілізація – окрема й дуже довга розмова…

 

P.S. Нині Людмила Таран бореться з важкою онкологічною хворобою. Для бажаючих їй допомогти – рахунок ПриватБанку: 5168 7456 0071 8032. Одержувач – Таран Людмила Василівна.

 

розмовляла Наталія Лебідь

 

Світлина: на презентації книги «Яблуня» в книгарні «Є» ‑

Оксана Забужко, Софія Майданська, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран

 

джерело: rozmova.wordpress.com