Офіційний веб-сайт

Майкл Говард «Війна в європейській історії» (закінчення)

Продовження публікації наступних розділів книги «Війна в європейській історії» відомого англійського історика Майкла Говарда, перша частина якої була розміщена на сайті Комітету 7 вересня цього року.

 

Автор оглядає війни, що велись на європейському континенті у XVIII, ХІХ і ХХ століттях, знаменуючи прихід нової доби після атомного бомбардування Хіросіми і Нагасакі.

 

Війни революцій

 

З плином часу саме Бранденбург-Пруссія — ядро майбут­ньої великої держави у Центральній Європі, — зі своїми правителями, спочатку з Великим Електором Фрідріхом Вільгельмом, а потім з його онуком — королем Фрідріхом Вільгельмом І, провели глибоку реогранізацію німецького війська, досягши на цьому шляху небувалих успіхів.

«Дворяни, майже всі без винятку, були офіцерами, — підсумовує автор книги. — Фактично всі військовозобов’язані, принаймні один син з кожної дворянської сім’ї, мав навчатися у кадетському корпусі, звідки походила більшість армійських командирів».

Саме з цього середовища вийшли видатні воєначальники німецької армії на межі XVII-XVIII століть, опора монархії Гогенцоллернів — фон Алвенслебени, фон Трескови, фон Фолкенстайни, фон Гнейзенау, фон Мантойфелі, фон Клейсти, — які стали на чолі потужної військової машини, що нараховувала 80 тисяч осіб і за чисельністю посідала четверте місце у Європі.

Це про них з особливою повагою висловився у багатотомній праці «Історія воєнного мистецтва в рамках політичної історії» відомий німецький дослідник Ганс Дельбрук, заявивши: «Історія розвитку армії… є водночас історією Прусської держави».

Їм протистояла значна плеяда таких же видатних полководців у Франції, Італії й Англії — Турень, Люксембург, Монтекукколі і, зичайно, генералісимус Євген Савойський і генерал Джон Черчилль граф Мальборо.

Як тільки влада королівських династій захиталась у Європі, зокрема у Франції, там відбулась революція, спровокована потужними силами, які ввели в оману народ, маніпулюючи такими абстрактними ідеями, як Свобода, Рівність, Братерство, на противагу Нація, Закон, Король.

У населення з’явилась ілюзія, як стверджує Говард, що держава може бути втіленням абсолютного Добра і заради цієї примарної в усіх відношеннях мети варто платити яку завгодно ціну і йти на будь-які жертви.

Цілий розділ «Війни революції» автор присвятив тектонічним зрушенням, що відбулись наприкінці XVIII століття, коли у Франції припинила своє існування абсолютна монархія.

Закономірно, що англійського воєнного історика у своїй праці менше цікавить внесок у Велику Французьку революцію таких лідерів, як Робесп’єр, Дантон, Марат і Луї Сен-Жуст, скільки її наслідки — появі революційної армії.

Всю свою увагу він концентрує на зовсім іншій фігурі — Наполеоні Бонапарті, котрого заслужено вважають творцем однієї з найбільших імперій світу, геніальним полководцем, який уславився перемогами на чолі французької армії над військами Італії, Австрії, Пруссії, Польщі, Росії, завоювавши більшу частину Західної і Центральної Європи.

І тільки зарозумілість і самовпевненість не дали йому закріпити успіх, що призвело до фатальних поразок і позбавлення омріяної влади.

Говард не приховує свого захоплення військовою майстерністю, виявлену Наполеоном у битвах під Маренго, Аустерліцом, Єною і Ваграмом, що відбулись із 1800 по 1809 роки. Бонапарт, навчаючись військового мистецтва, дуже добре засвоїв уроки, викладені братами — Жаном і Жозефом де Тейлем, які розробили нову методику ведення вогню артилерією, концентруючи вогонь по ворожих лаштунках, а саме по місцях майбутніх проривів.

В іншого військового теоретика, шевальє Жана Шарля де Фолара, Наполеон запозичив побудову в межах театру воєнних дій атакуючі шеренги у вигляді колон, вишикуваних з метою завдати ворогу максимально сильного удару.

Ще однією заслугою імператора, як вважає автор, було глибоке перетворення армії, що відбулось напередодні великих битв. За якихось чотири роки він спромігся провести децентралізацію, яка передбачала підпорядкування всіх підрозділів збройних сил французької республіки єдиному верховному командуванню.

«Армія розбивалась на армійські корпуси, кожен з яких складався з двох-трьох дивізій чисельністю до 8 тисяч осіб, піхотних та кавалерійських, — зі знанням справи інформує автор. — Кожна дивізія складалася з двох бригад: кожна бригада — з двох полків, а полк— з двох батальйонів».

Цей структурний поділ, що передбачав з максимальною ефективністю використати військо у польо­вих умовах, не врятував Наполеона, коли доля його звела з воєначальниками, котрі, як і він, демонстрували феноменальні здібності — з маршалом Блюхером і герцогом Веллінгтоном.

Спочатку він зазнав поразки від німця під Лейпцигом у 1813 році, а потім ще й від англійця під Ватерлоо у 1815 році, що у підсумку знаменувало кінець епохи Наполеона Бонапарта.

І це відбулось у той час, коли воюючі сторони широко почали застосовувати повітряні кулі для спостереження за супротивником, а також семафорний телеграф, що поліпшив керування великими масами людей і дозволяв оперативно перекидати важке і легке озброєння на великі відстані, особливо в ті місця на фронті, де виникала загрозлива ситуація.

 

Роль командирів-інтелектуалів у війнах

 

Наступний розділ «Війни націй» Говард починає з того, що війни, спровоковані активністю Наполеона, лишили, фігурально висловлюючись, глибокий слід на тілі Європи, потребували осмислення й висновків правлячої еліти європейських країн.

І перше, що вона для себе усвідомила, так це потребу в командирах-інтелектуалах, здатних приймати правильні рішення на полі битви, від яких залежало життя десятків, якщо не сотень тисяч солдатів.

Держави, які ворогували з наполеонівською Францією, після її упокорення заходилися розбудовувати у себе військові навчальні заклади, гарячково готуючи командний склад для армій.

Професійну освіту офіцери почали отримувати в Британському королівському військовому коледжі, французькому Сен Сірі, Прусській військовій академії у Берліні, російській Імперській військовій академії.

Основу навчальної літератури, що забезпечувала освітній процес у цих закладах, склали дослідження авторів, які самі безпосередньо брали участь у військових кампаніях, зокрема, прусський генерал фон Віллізен, який поділився власним воєнним досвідом на сторінках праці «Теорія великої війни», англійця Едварда Брюса Хемлі («Воєнні операції на війні»), швейцарця Антуана де Жоміні («Точність військового мистецтва»), Карла фон Клаузевіца («З війни»).

До речі, Майкл Говард, праця якого нами детально розглядається, теж брав участь у Другій світовій війні у ранзі військового, який на власні очі бачив усі жахи і трагедії цього людського стовпотворіння.

Якщо звести все написане про наполеонівські війни згадуваними експертами до спільного знаменника, то все, як зазначає автор, укладалося в просту схему, що поєднувала маневр, напади на ворожі фланги та лінії комунікацій, добиваючись при цьому переваги на вирішальному напрямку.

Промайнуло лише понад сорок років від розгромної поразки Наполеона у вже названій битві при Ватерлоо, як Франція знову напала на Австрійську імперію. Ця війна засвідчила, що з’явились принципово нові фактори, які раніше не брало до уваги вище військове командування ворогуючих сторін.

Перш за все це використання залізниці для переміщення великої кількості військ. Більш тісний контакт між фронтом і тилом встановлювався завдяки застосуванню у польових умовах електричного телеграфу.

Почала відігравати важливу роль військова повинність у тій же Пруссії, де послідовник Клаузевіца — начальник Прусського генерального штабу Хельмут фон Мольтке, крім регулярної армії, приділяв увагу і її резерву — Ландверу, сформованого за рахунок як військовозобов’язаних, так і ветеранів, звільнених у запас. Радикальних змін зазнала і вогнепальна зброя.

Кремнієвий замок у запальному механізмі рушниці замінили на більш практичний ударний капсуль. Так само радикально оновилась й артилерія, коли німці почали виплавляти сталеві гармати, які заряджались із казенної частини, розробленої на сталеливарних фабриках Фрідріха Круппа.

Широко почала застосовуватися більш потужна вибухівка — ліддіт, кордіт, меленіт. Справжню сенсацію сотворив у 1883 році винайдений британським зброярем, родоначальником автоматичної зброї Гайремом Стівенсом Максимом станковий кулемет, скорострільність якого просто вражала і сприймалась багатьма пекельною зброєю.

Що можна було протиставити усій цій оновленій і винайденій машинерії, яка в умілих руках дуже легко ставала ефективним інструментом для масового вбивства людей? Говард у своїй історичній розвідці наводить афоризм Наполеона, що навіть через віки сприймається пророчо: на війні моральний дух утричі важливіший за фізичний стан.

Додамо: і військове оснащення. Власне, всі ми є свідками реального підтвердження сказаного геніальним полководцем, що, незважаючи на тисячі танків і бронеавтомобілів, сотні літаків і артилерійських систем, крейсерів і суден-ракетоносців, українська армія сьогодні трощить російських окупантів на сході і півдні країни завдяки справжньому патріотизму, високим моральним якостям, винятковій майстерності та кмітливості.

У передостанньому розділі книги «Війна технологій» Майкл Говард зачіпає надзвичайно болючий аспект будь-якої війни, якого ніколи не уникнути.

Йдеться про жертв збройного конфлікту — вбитих, поранених і скалічених, — сумний ужинок, що завжди збирає невситимий молох, випещений людиною. Зі статистики, вміщеної автором у розвідці, читач дізнається, що наприкінці ХІХ століття смертність від різних хвороб у армії перевершувала смертність від бойових дій супротивника приблизно в п’ять разів.

Ця ситуація змінилась докорінно на початку ХХ століття під дією кількох факторів. По-перше, розвиток медицини сприяв лікуванню безнадійно хворих чи поранених, по-друге, змінилось ставлення до цивільного населення і полонених у зв’язку з намаганням протиборчих сил вести війни більш гуманно, уникаючи позамежної жорстокості.

Деякою мірою цьому сприяло заснування у 1859 році Міжнародної Спілки Червоного Хреста, проведення низки міжнародних конференцій у Женеві на межі століть, на яких обговорювались принципи поводження з городянами і селянами окупованих міст і сіл, що опинились у зоні бойових дій, а також із пораненими і військовополоненими, які потребували належного обходження в тих же таборах для інтернованих.

 

Війни професіоналів

 

Далі у своїй розповіді автор порушує не менш важливе питання соціально-політичних настроїв у Європі, що передували початку Великої війни і набули зовсім іншого змісту одразу після її закінчення.

Вражає гранично точна, висловлена автором, оцінка ідеологій, покликаних до життя винятково суспільним запитом: «Пропагувалися переваги загарбання та підкорення замість свободи; панування та покори — замість рівності; расових переваг — замість братерства».

Так зароджувались ідеології фашизму (похідний нацизм) і комунізму, на противагу буржуазному лібералізму, домінуючому на той час у більшості європейських країн.

І якщо у Німеччині, враженій Листопадовою революцією 1918 року і поразкою у І Світовій війні, виникли передумови для приходу до влади націонал-соціалістів, що з часом зруйнувало баланс сил, установлених у Європі після війни, то у Росії більшовики здійснили державний переворот, проголосивши курс на безперервне ведення війни проти буржуазного світу.

І рано чи пізно ця гримуча суміш — комуністи/нацисти — мала вибухнути, тим більше, що правлячі кола європейських країн вбачали більше зло у червоних із зіркою, аніж у коричневих зі свастикою, тим самим торували шлях Європи до ще більшої катастрофи.

Якщо в Першій світовій війні, як стверджує автор, намітились тенденції до суттєвого переозброєння європейських армій, а відтак зміни тактики і стратегії у військовому протистоянні, то у Другій світовій війні це набуло колосальних масштабів і використання гігантських ресурсів, спрямованих на забезпечення і постійне переоснащення збройних сил, що тепер оперували на суші, у воді і в повітрі.

Требавіддатиналежнеавтору, йоговміннюпомічатисуттєвідеталі, щовпливалинаперебігподій, пов’язанихізпідготовкою, веденнямізавершеннямвійни. Говард вважає, що ціла каста технічних майстрів-експертів своїми винаходами в озброєнні, що пропорційно впливало на кількість жертв на полі бою, неухильно наближала перемогу антигітлерівської коаліції над Третім Рейхом.

Такі винаходи, як швидкісні танки, підводні човни, бомбардувальники і винищувачі, авіаносці, артилерійські системи залпового вогню, автоматична стрілецька зброя, глибинні бомби, радари, шифрувальні машини, оптичні прилади та чимало іншого смертоносного начиння у підсумку створили перевагу колишньому Радянському Союзу, Великобританії, США, Франції у війні з нацистською Німеччиною.

Хоча остання, треба визнати, була дуже близькою до перемоги. Прорахунки, допущені нацистами на чолі з Гітлером упродовж війни, Говард також називає у книжці. Це і затягування із застосуванням реактивної авіації, і недооцінка ракетних технологій, і хибне обрання напрямку ядерних досліджень і т. ін., — унеможливило змінити хід війни, не кажучи про збереження мільйонів життів людей, які потрапили в горнило війни.

 

Ядерна війна під знаком запитання

 

Фінальний розділ книги «Війна в європейській історії», що має назву «Ядерна доба», немов ілюструє поступ людської цивілізації, що раптом наштовхнулась на залізобетонну, непрохідну стіну. Винайдення ядерної, а згодом термоядерної зброї змусило багатьох військових спеціалістів сприймати війни, що велись упродовж останніх п’яти століть, як якусь архаїку, про яку навіть соромно згадувати.

 

Більше турбувало інше: як далі співіснувати зі зброєю, застосування якої неодмінно призведе до загибелі людської цивілізації, або як забезпечити міжнародний порядок, коли випадковий запуск міжконтинентальної ракети, начиненої ядерним зарядом, може спровокувати глобальну катастрофу на планеті Земля?

 

Майкл Говард у запропонованому розділі не моделює подібні ситуації. На думку автора, все, на що спромоглися країни-господарі ядерного озброєння, так це на вироблення політики залякування одне одного тими незворотними наслідками, що неодмінно постануть у разі реалізації апокаліптичного сценарію. Переможців у ядерній війні не буде — крапка. Як показали останні події цього року, це чудово розуміють у Вашингтоні, Лондоні, Парижі та Берліні.

 

З цього переліку, як завжди, випадає росія — правонаступниця колишнього Радянського Союзу, на чолі якої й досі стоїть не зовсім адекватний правитель. Але, як вчить історія європейських війн, провидіння безжально карає тих, хто перший розпочинає військову агресію. Так було, так є і так буде.

 

На фото: Майкл Говард.

Тарас ГОЛОВКО

 

Опубліковано в газеті

«Україна молода» за 14 вересня 2022 року.