Офіційний веб-сайт

Микола Рябчук: «Останні можуть увійти першими»

За двадцять років Микола Рябчук видав у Польщі шість книг, із яких найновіша – Czternasta od końca. Opowieści o współczesnej Ukrainie – щойно з'явилася у краківському видавництві Znak. В українській бібліографії Рябчука такої книжки немає, є лиш есей під назвою "Чотирнадцяте найгірше місце на світі", саме він у польській версії й дав назву всій книжці. А насправді це добре знана українському читачеві збірка есеїв "Лексикон націоналіста", нагороджена навесні цього року Шевченківською премією і додрукована нещодавно додатковим накладом у Видавництві Старого Лева. Знана вона й читачам Збруча, оскільки чимало текстів із тої книжки друкувалося українською саме тут. Більшість есеїв з української переклала Катажина Котинська, кілька англомовних есеїв переклав Андрій Савенець, ще два тексти з'явилися без перекладу, оскільки автор написав їх відразу польською. Один із них, вступне слово до польського читача, може бути цікавим і читачам українським як спроба вписати передвоєнну книжку у воєнний контекст і за змогою відповісти на кілька питань, однаково важливих і для поляків, і для українців.

Насправді я мусив би написати іншу книгу.

 

Про українських воїнів, які захищають країну і всю Європу, а надто її східну, найбільш загрожену частину, від жорстокого і підступного ворога.

 

Проволонтерів, які забезпечують бійців ліками і продуктами, бронежилетами та тепловізорами, виводять мирних жителів із розбомблених міст і розбирають руїни шкіл, лікарень і житлових будинків. А деколи й гинуть від мін, снарядів та снайперських куль.

 

Написати про сотні дітей, убитих у рамках проголошеної Москвою «денацифікації» і про тисячі депортованих до Росії й адаптованих там – проти волі їхніх українських батьків чи опікунів.

 

Написати про друзів, які полягли на фронті, про знайомих, які загинули у тилу від російських ракет, і про цілком незнайомих і навіть досі не впізнаних, закатованих і закопаних похапцем у спільних могилах на тимчасово окупованих територіях.

 

Я не маю для цього слів. Теодор Адорно, котрий стверджував «Nach Auschwitz ein Gedicht zu schreiben, ist barbarisch» (писати вірші після Освенціма — дикість) певною мірою мав рацію. Не в тому сенсі, що після катастроф такого масштабу поезія вже неможлива, а в тому, що ні поезія, ні взагалі мистецтво не мають належних засобів для відображення таких катастроф. Мистецтво потребує зіткнення різних, деколи протилежних, але рівноправних істин, бо ж від цього залежить драматургія, напруга і врешті осягнутий (або й ні) катарсис.

 

Натомість під час війни, особливо такої, як нині, мілленарної, нема місця для «різних» правд, для мінливості й амбівалентності, для численних барв і відтінків. Бо є лиш добро і зло, правда й брехня, свої – і чужі. З плином часу кожна війна може стати матеріалом для мистецтва, навіть для дуже доброго. Проте в її розпалі, в її розпашілих кривавих реаліях мистецтво безрадне. І недоречне, бо тут мають промовляти лише голі факти, фотографії, документи. Голоси очевидців, щоденники, кримінальні звіти.

 

Ця моя книжка писалася до війни і вийшла за рік до неї, і навіть імейла про присудження їй національної премії я отримав за день до російського повномасштабного вторгнення, 23 лютого. Я ще встиг відповісти, що хочу передати її грошову частину на культурні проєкти Українського ПЕН, не підозрюючи, що невдовзі нам усім доведеться субсидувати цілком інші проєкти з прозаїчними назвами «Аеророзвідка», «Укрспецекспорт» чи, в найкращому разі, «Повернись живим».

 

Книжка та називалася іронічно «Лексикон націоналіста», йшлося там про деконструкцію цього терміна в різних контекстах і, ширше, про мінливий, амбівалентний, ситуативний характер як особистої, так і національної ідентичностей. У польському виданні я відмовився від зумисне амбівалентної провокативної назви – частково тому, що термін «націоналізм» у польській традиції має явно негативні конотації, а в поєднанні з іменем малознаного українського автора здатен відразу викликати найгірші реакції, пробудити найтемніші емоції та стереотипи. Проте була й друга причина для зміни: в умовах війни іронічна амбівалентність терміну поступилася місцем однозначному, радше позитивному або й героїчному його трактуванню, не в останню чергу через кремлівські звинувачення в «націоналізмі» чи навіть «нацизмі» кожного українського патріота.

 

Книжка, втім, стосується не лише національного самовизначення в етнічному чи етнокультурному сенсі, а й формування громадянської свідомості та відповідних засад, які іноді називають «соціальним капіталом»; ідеться в ній також про обґрунтування певних геополітичних орієнтацій, обумовлених цілою системою преферованих цінностей. Особливу роль тут відіграють зв’язки з Польщею – як історичні, так і сучасні, – відбиті у книжці як крізь призму особистого досвіду, так і в рефлексії на новітні наукові дослідження.

 

Есей має ту перевагу, що дозволяє легко і просто говорити про серйозні та складні теми, використовуючи приклади з повсякденного життя, масової культури чи історичних анекдотів. Він не заступає собою академічних знань, натомість дозволяє їх перевірити у веселій, ба розважальній формі. Він насамперед ставить питання, не очікуючи остаточної й вичерпної відповіді. Бо кожна відповідь може бути насправді лиш приводом для подальших запитань; кожне «так» породжує нове «але» – не як заперечення, а як запитання, уточнення та доповнення.

 

Сподіваюся, книга допоможе польським читачам зрозуміти, що таке Україна, з чим українці себе ідентифікують і які цінності захищають. Це також дозволить збагнути, чому та країна, буцімто катастрофічно поділена на «Схід» і «Захід», на «російськомовне» і «україномовне» населення – про що вже не раз писали тисячі мудреців, – країна начебто безнадійно скорумпована й дисфункціональна, не розпалася під тиском «другої найкращої армії в світі», а стала натомість на захист своєї свободи і гідності з упертою вірою в перемогу.

 

У критичний момент раптом з’ясувалося, що всі ті внутрішні розбіжності мають насправді не більше значення, ніж розбіжності, скажімо, між фанатами «Краковії» й «Вісли» чи між прихильниками PO та PiS. З’ясувалося, що політична українська нація давно вже існує і що за певних обставин може бути напрочуд консолідованою. Місцевий патріотизм, який завжди був присутній на українських теренах і який породжував антиімперські сепаратистські рухи ще з XVII ст., політично матеріалізувався в постанні УНР і ЗУНР, породив і підтримав антирадянську партизанщину після Другої світової війни, а згодом і найчисельніший в СРСР дисидентський рух – і врешті спонукав жителів України віддати 90% голосів за незалежність на референдумі у 1991-му. Той факт, що майже 100% україномовних громадян вважають себе патріотами України, а серед російськомовних – «лише» 80%, засвідчує справді суттєву різницю між цими абстрактними групами, проте аж ніяк не суттєвий розкол між ними чи загрозливий поділ.

 

Саме тому у лютому 2022-го з’ясувалося раптом, що союзників в Україні Москва більше не має. Навіть так звана «українська православна церква» Московського патріархату, сліпо прив’язана до московського покровительства, мусила засудити агресію. І навіть головна політична партія, яка традиційно вважалася проросійською, – Опозиційний блок, мусила дистанціюватися від Москви, а її представники, що незмінно домінували в усіх органах влади на півдні та сході, несподівано очолили місцевий опір російському вторгненню.

 

Можливо, по лектурі цієї книги всі ті події не виглядатимуть аж такими несподіваними. Книжка не має, втім, пропагандистських цілей, не намагається поліпшити імідж держави чи применшити її реальні проблеми. Вона просто показує Україну як живу країну, що бореться, долає труднощі й шукає відповідей на складні питання. Ця Україна існувала давно, проте лиш тепер, по кількох місяцях війни, зробилася помітною, визнаною та оціненою. І то не лише як країна героїчної армії та згуртованих громадян, а й як країна прекрасного мистецтва й багатої літератури, видатних митців і талановитих учених. Ніколи ще в західній пресі не було так багато публікацій про українську культуру, як останніми місяцями. Є гірка іронія в тому, що Україні довелося заплатити таку колосальну ціну за визнання і прийняття. Проте є в тім і оптимістичний посил: жодна боротьба не буває безнадійною, зусилля винагороджуються, Бог допомагає насамперед тим, котрі допомагають самі собі, – як казкова жабка, що не тоне в молоці, а намагається збити грудочку масла, щоб на ній випливти.

 

Навіть останні, як відомо, можуть увійти першими, хоч би й були донедавна, як Україна, чотирнадцятими з кінця.

 

Автор: Микола Рябчук

Джерело: Збруч

Інформативно

Микола Рябчук нинішнього року був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка за книгу «Лексикон націоналіста та інші есеї» у номінації «Публіцистика».

В «Лексиконі» можна виділити три наскрізні теми: солідарність, ідентичність та пам'ять. Кожна з них має свій зворотній бік (заперечення), це іншування, «умма» та забуття. Автор повертається до них у кожному тексті з якоїсь нової точки зору, іноді сам з собою дискутуючи, іноді — з іншими есеїстами. Характерна історія, яку згадує Рябчук з публікацією «Поневоленого розуму» в журналі «Всесвіт» на початку 1991 року. Вістка про розстріл протестуючих литовців у січні 1991 року спонукала його до жесту солідарності: надрукувати першою частину присвячену балтам, яка була останньою в книжці Мілоша. Інший приклад: в «Як і чому (попри все) я лишаюсь «чехословаком», Рябчук заново аналізує есей Мілана Кундери «Викрадення Європи». Цей маніфест центральноєвропейськості у часи пізнього комунізму, своєрідний антідотум на політичне насильство — комунізацію країн Центральної Європи після Ялтинської угоди, Рябчук, який раніше давав йому високу оцінку, прочитує з перспективи понад чверть століття. Автор «Лексикону» приходить до висновку, що у «Викраденні Європи» прихований ресентимент не винятково щодо імперії, а й до всіх народів Радянського Союзу. Достоту так само, як в австрійського канцлера Меттерніха, цитату з якого Рябчук наводив у збірці з-перед двадцяти років: «Азія починається за огорожею мого саду». Рябчук вловлює невидиме на перший погляд іншування, проявом якого є, зокрема, відомий есей Кундери і вбачає в ньому елемент негативного стереотипу щодо Сходу: дикого та жорстокого, від якого необхідно чим швидше відгородитися муром. Цей ресентимент спричинюється до занепаду солідарності з тими народами, які стали об'єктом насильства (Грузія, Україна). Тим часом — Рябчук у цьому глибоко переконаний — солідарність є однією з основних європейських цінностей і без неї народи Європи перетворяться знову у розрізнені спільноти. Сам Рябчук не перебільшує загроз і викликів, перед якими опинилася Європа в цілому і Україна зокрема, але й не легковажить ними. І саме це співчуття спонукає його «залишатися чехословаком». Він послідовно залишається прихильником української західної орієнтації і поборює українські ресентименти щодо Заходу.