Офіційний веб-сайт

Назарій Яремчук: обірваний політ

30 листопада відомому співакові виповнилося б 70 років

 

З Назарієм Яремчуком облетіли світ наші українські пісні — «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Я тебе не забуду ніколи», «Гей, ви, козаченьки», «Я ще не все тобі сказав»... Його голос і манеру виконання неможливо не впізнати. І досі лунає, записаний на плівці, цей чарівний голос. «Він так співав, що мав у горлі мозолі. Він так співав, що крилами йому став голос», — написав поет Андрій Демиденко. В одному із останніх своїх інтерв’ю Яремчук сказав: «Кожен з нас повинен постійно бути в польоті — крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати святі речі — хто тебе народив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п’єш живу воду. Я вийшов з того віку, коли переймаєшся дріб’язками — автографи, популярність. В мене болить інше: що буде з нашим пісенним садом завтра? Коли слухаю молодих співаків, яких називають популярними, відомими, то дивуюся: звідки це взялося? Навіщо вони копіюють когось, не шукають своє? За якими критеріями складаються у нас хіт-паради? Де ж ті хіти? У передачах — одні й ті ж самі прізвища. Я нічого не маю проти них, але невже це і є вершина? Невже уявне, напускне, вигадане, штучне, створене кимось для власного самозадоволення і є верхня межа нашого сучасного пісенного мистецтва?» Болючі слова. Але Назарій Назарович мав право так говорити. Бо саме він — разом з Володимиром Івасюком, Софією Ротару, Василем Зінкевичем та Левком Дутківським — стояв бiля джерел становлення самого поняття української естрадної пісні. Фантастичній популярності його пісень можуть лише позаздрити новітні зірки нашого шоу-бізнесу. Хоча шлях до вершин визнання у Н. Яремчука був досить тернистим.

 

ПОЧАТОК: ПОЯВА УКРАЇНСЬКОГО «БІТЛЗ»

 

Він народився в с. Рівня Вижницького району Чернівецької області в селянській родині. Свою четверту дитину батьки назвали Назарієм (це ім’я означає «присвячений Богові»). Народження сина стало для 64-річного батька справжнім святом. Вся родина Яремчуків була дуже музикальна: батько мав чудовий тенор, співав у церковному хорі; мати, крім гарного голосу, добре грала на мандоліні, а також мала хист до акторства і виступала у місцевому народному театрі. Ще малим хлопчиком Назарій також почав співати.

Про свою сім’ю він багато не говорив через існування родинної таємниці, яку впродовж десятиліть воліли не розголошувати. Річ у тому, що батько Назарія мав сина від першого шлюбу — Дмитра, юриста за фахом, котрий був на 27 років старшим за майбутнього співака. У 40-х роках, коли на Буковині діяли різні націоналістичні угрупування, Дмитро примкнув до мельниківців. Радянської влади він не сприйняв і виїхав під чужим прізвищем до Канади. Згодом, ставши на ноги, допомагав родичам, бо знав, як тяжко живе родина. Брати зустрілися через багато років, коли Назарій став відомим співаком і гастролював за кордоном. Знамениту пісню «Лелека з України» він присвячував Дмитрові і всім емігрантам, яких розкидала доля по світах.

Батько помер, коли Назарій ходив ще у четвертий клас, і родина опинилася у дуже скрутному становищі. Вихід був один — віддати молодшу дитину на навчання до школи- інтернату. По закінченні школи, мріючи стати мандрівником, на зразок Жака Іва Кусто, Назарій віддав документи до Чернівецького університету на географічний факультет, але не пройшов по конкурсу. Довелося попрацювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії, закінчити курси водіїв. Лише з другої спроби Назарію вдалося вступити до університету.

Восени 1969 року Назарій починає виступати у самодіяльному вокально-інструментальному ансамблі «Смерічка» при Вижницькому будинку культури. «Одного разу я прийшов на репетицію і в перерві вийшов на сцену та заспівав покладовську «Кохану», — згадував Н. Яремчук. — Мене почув засновник «Смерічки» Левко Дутківський і запропонував підготувати «Незрівнянний світ краси» та «Я піду в далекі гори». Мій спів йому сподобався, і я отримав запрошення до колективу».

Перше митецьке визнання Назарію принесла «Гірянка». Він та Зінкевич стали лауреатами Всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти». Ті часи пригадує Ярослав Жупанський, нині професор кафедри географії України та картології: «Назар був чемним, скромним і компанійським хлопцем. Не відмінник, але упертий до занять. Без його співу не обходився жоден вечір в університеті. Після участі «Смерічки» у конкурсах «Пісня-71» та «Пісня-72» івасюковські «Червона рута» та «Водограй» почнуть співати по всіх куточках нашої країни. Але слава не змінить характер Яремчука. Зіркової хвороби він ніколи не мав. Майже рік працював на кафедрі лаборантом, потім — старшим інженером, аж доки не зрозумів, що спів для нього — на першому місці. І тоді перейшов у професіонали — став солістом Чернівецької філармонії».

А невдовзі Володимир Івасюк напише пісні, які принесуть і йому, і виконавцям всесвітнє визнання. Після зйомок фільму «Червона рута» Софія Ротару, Василь Зінкевич та Назарій Яремчук стануть кумирами публіки. До речі, знаменитий «Водограй» у стрічці співають Марія Ісак та Назарій Яремчук, а на плівці глядачі бачать дует Ротару — Зінкевич. От тільки мати Назарія не змогла порадіти за сина, вона померла під час зйомок.

Назарій веде активне концертне життя. Зараз навіть важко повірити, що можна було за 23 дні провести 46 концертів. І скрізь — повні зали, а слухачі готові були навіть висіти на люстрах, аби почути своїх улюбленців. Пройде зовсім небагато часу, і ансамбль «Смерічка» назвуть українським «Бітлз».

В середині 70-х розпався дует Зінкевич — Яремчук. Бо там, де слава — там багато підводних каменів, які заважають творчому процесу. Були і амбіції з обох сторін, та і наклепи лже-друзів зробили свою справу. І кожен пішов своїм шляхом у мистецтві: Василь Іванович переїхав до Луцька і став солістом ансамблю «Світязь», а Назарій Назарович лишився у «Смерічці». Але співаки зуміли зберегти дружні стосунки, і коли у Назарія народилася донька, Василь став її хрещеним батьком.

 

ОСТАННЯ «РОДИНА» КРАСЕНЯ ІЗ «СИНІХ ГІР»

 

За словами поета Вадима Крищенка, Назарій був делікатною людиною. Не вмів відмовити проханням знайомих. Цим іноді користувалися занадто настирливі і, на жаль, не дуже здібні особи, які постійно йому набридали. Своїм талантом він із досить посередніх пісень створював твори, які надовго запам’ятовувалися. Колеги стверджують, що Назарій мав абсолютний слух і міг взяти ноти і відразу почати співати, був завжди у прекрасній формі і готовим до роботи.

«Ми з Яремчуком випустили у світ близько двох десятків пісень, — говорить Крищенко, — які написали разом з Олександром Злотником, Геннадієм Татарченком, Остапом Гавришом, Володимиром Шабашевим, Олексадром Пушкаренком. Мені дуже подобалось, як він виконував пісню «Одинокий вожак». Я вважаю Назарія лідером, вожаком в українському пісенному товаристві. Він зачаровував своїм співом. Наприклад, коли записували «Усміхнись мені», то до студії зайшли всі, хто був поряд, і, затамувавши подих, слухали його чудовий голос.

В кінці 70-х на фестивалі «Кримські зорі» відбулася зустріч співака з композитором Олександром Злотником, яка переросла в творчу й особисту дружбу. Їх першою спільною піснею став «Гай, зелений гай» на слова Юрія Рибчинського. «Пісні вчив швидко, відразу запам’ятовував мелодію і робив перший, так би мовити, «чорновий» запис, — розповідає Злотник. — Потім опрацьовував ці твори вживу на концертах, і під час виконання відчував реакцію слухачів, бачив, як треба зробити — так, чи інакше в тому, чи іншому мелодійному обороті. Лише через два-три місяці знову «накладав» голос на фонограму пісні. І це вже був дійсно твір. Одного разу після вдалого запису він підійшов і сказав: «Давай я буду співати тільки твої пісні». Я розумію, що таким чином він хотів мені віддячити за спільну роботу, але відповів: «В світі окрім мене є ще багато композиторів. Кожен з них дасть тобі нові інтонації, образи. А свої найкращі твори я тобі й так віддам».

Одним з подарунків до його 40-річчя була пісня «Родина», написана разом із Вадимом Крищенком. Запам’яталось, як весело відзначили ювілей у чернівецькому ресторані готелю «Черемош». Назарій тільки-но одружився з Дариною і був у захваті від своєї чарівної дружини, такий піднесений. Хіба я міг тоді уявити, що наступного ювілею вже ніколи не буде... Пісню «Родина» він чомусь не поспішав записувати, немов відчував, що вона стане останньою в його житті. Саме її він виконав у концерті в Національній опері України 7 червня 1995 року. Цей концерт став лебединою піснею Назарія Яремчука».

Треба відмітити, що довгий час на естраді у Яремчук мав амплуа ліричного героя, але він казав, що любить виконувати тi пісні, в яких поєднується лірика та громадянське звучання. У 70-80-ті Назарій Яремчук був співцем кохання, або, як кажуть сьогодні, «секс-символом української естради». Красень «із синіх гір», котрий приніс «диво-квіт розмарію»; коли він співав: «Запроси мене у сни свої», кожна дівчина вірила, що тільки до неї він звертається. Платівка «Незрівнянний світ краси» — одна з кращих в українській дискографії того періоду.

Назарія обожнювали мільйони, а він був нещасливим в особистому житті. У шлюбі з Оленою Шевченко народилися двоє синів, але об’єднати батьків діти не змогли. Розлучення. Хлопчики стали жити у бабусі та дідуся в Міжгір’ї. Олена вдруге вийшла заміж, переїхала до Києва, а Назарій довго не міг знайти собі пару. Їздив по світах, а другу дружину знайшов у с. Тюдів. Вони були сусідами, жили поруч, але особисто знайомі не були. Коли зустрілися, Назарій давно був розлученим, а Дарина вже чотири роки вдовувала і сама вирощувала доньку Вірочку.

«Мені здавалося, що я знаю Назарія все життя, — пригадує свої перші враження Дарина Яремчук, — так легко я з ним спілкувалася. Він такий вiдомий співак — і такий простий і душевний чоловік. Ми навіть не помітили, як пробалакали всю ніч. Ніхто нікому ніяких обіцянок не давав. Але я зрозуміла, що той день став особливим у моєму житті, і мабуть не даремно живу на світі. Вже коли Назарій пішов, мій брат Іван, який нас познайомив, зiзнався, що співак йому сказав: «Мабуть, ми скоро станемо родиною».

Весілля вони справили 2 лютого 1991 року. Вінчалися у церкві Івана Хрестителя в м. Косовi. У храмі було багато людей. Священик дуже радів, що вінчає такого знаменитого артиста. Після одруження Яремчуки стали жити великою родиною і не ділили дітей на «твоїх» і «моїх». Назарій обожнював гуляти з синами та пасербицею, пишаючись, що має таких гарних дітей. Згодом купили в Чернівцях хату по вулиці Інтернаціональній (нині вона носить ім’я Яремчука. — Т. П. ). Будинок — старий, побудований ще у 20-х роках — був у жахливому стані: грибок на стінах, протікав дах. Прийшлося все переробляти, щоб вийшло нормальне житло. Потихеньку життя співака почало налагоджуватись.

2 березня 1993 року у Яремчуків народилася дівчинка, яку назвали на честь матері Назарія Марічкою. Дарина говорить, що старші діти відразу полюбили малечу і гралися з нею, немов iз живою лялькою. А Назарій на гастролі брав з собою маленьку подушечку доньки, яку вважав своїм талісманом. Співак казав, що відчуває, ніби в нього виросли крила. І вдома, і у творчості все було прекрасно. Та раптом біда... Важка хвороба — рак.

«Мені здається, що минуле — одна невпинна кольорова строката стрічка, — пише Назарій у щоденнику. — Була юність босонога, кукурудзяна, де «хобли-хобли, ховайся добре». Була певна єдність із природою, всесвітом, символом — Черемошем і тягою до річки, до живої неповторної вічності, підкорення гір, пізнання величі творця. Я образливим був малим, десь на межі в траві ховався і дуже так жалівся. От піду кудись від хати, от сховаюся — і не знайдуть мене...

А ось межа життя — 43. Лежу у лікарні після операції на шлунок. Все як скрізь сон: лікарі, спілкування, відчуття безодні. П’ять годин проходила екзекуція. Лікар Hairte сказав, що раку більше нема».

 

«КОЛИ СПІВАЮ — МЕНІ ЛЕГШЕ»

 

Друзі Назарія допомогли йому виїхати до Канади, сподіваючись, що західна медицина зможе допомогти. Співак пройшов обстеження, знав свій страшний діагноз. Операцію зробили запізно, і вона не допомогла. Але навіть тяжко хворим Яремчук продовжував виступати. Після повернення з-за кордону Назарій з’явився на вечорі Юрія Рибчинського, і всі відмітили, як він схуд — тільки очі, немов багаття. Поет Вадим Крищенко із сумом пригадує, як зайшов за лаштунки сцени Співочого поля, де відбувався концерт, присвячений Дню Києва, і побачив Назарія, який чекав своєї черги. Той вибачився за недугу, поставив кілька стільців та приліг на них, але швидко піднявся, через силу посміхнувся: «Нічого, мине, коли я співаю — мені легше». На сцену вийшов стрімко, співав легко. Але коли помахав до публіки рукою, то це у нього вийшло якось невпевнено, рухи стали кволими, немов співак прощався зi своїми слухачами.

Яремчук швидко згасав, страждаючи від страшенних болів. Він дуже переживав, що діти стануть сиротами. За тиждень до смерті у щоденнику написав: «На вулиці ХХ століття, невже нічого не можна зробити?» Дарина каже, що Назарій переживав, що багато не встиг зробити. Він мріяв написати історію свого краю і про походження яремчуківського роду, навіть склав генеалогічне дерево до п’ятого коліна.

30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер. Він лежав у вишиванці, а навколо труни стояли у журбі море людей... Співака поховали на центральному кладовищі Чернівців. Посмертно Яремчуку присуджено Шевченківську премію.

Панує думка, що незамінних людей не буває. Це неправда. Співак із своїм талантом, колосальною працездатністю, величезною любов’ю до України не може бути кимось замінений. Яремчук назавжди залишився в історії нової України, нашої культури як митець та громадянин. Василь Зінкевич, говорячи про свого друга, підкреслює: «Своїм співом він піднімався до зірок. Вірно слугував своїй музі. І тому був для нас таким природним і зрозумілим, як наша українська пісня. Кажуть, згасла зоря Назарія. Так, вона згасла, але ніколи не згасне його дивна музика і його пісня».

Втім, не можна замовчувати неприємні факти. Після смерті артиста немов чорна кішка пробігла у стосунках між вдовою Назарія та його синами. Були навіть судові процеси щодо спадщини. Наприклад, будинок, яким усі Яремчуки пишалися, залишився у Дарини. А Дмитру та Назарію допоміг отримати житло в Києві композитор Злотник. Олександр Йосипович і досі опікує хлопців, яких знає з дитинства, бо вважає себе не просто другом їхнього батька, а й відповідальним за їхню долю. На сьогоднішній день Дмитро навчається на останньому курсі Національної музичної академії України ім. П. Чайковського на вокальному відділенні, він — лауреат багатьох конкурсів та фестивалів. Назарій-молодший вчиться в аспірантурі на композиторському відділенні. «Батько хотів, щоб вони мали вищу професійну освіту, а не йшли легким шляхом поверхового знання своєї справи, — каже О.Злотник. — Адже він сам був зразковим студентом, коли навчався в Київському інституті культури. Пам’ятаю його слова: «Я повинен бути кращим, знати все, чому мене навчають, давати приклад молодим студентам, які навчаються разом зі мною. Адже я — народний артист України». Музикою та співом займається і Марічка. Дівчинці зараз вісім років, але вона вже має кілька дипломів за участь у місцевих конкурсах.

 

Тетяна ПОЛІЩУК,

Джерело: газета «День»