Офіційний веб-сайт

"Сенсом його письма завше буде лише поезія..."

На здобуття Національної премії 2019 року

Сергій Татчин ‑ поет унікальний, я  би навіть сказав ‑несподіваний, ‑навіть для мене, попри те, що вперше читав його вірші ще року приблизно 2006-го, а останнім часом читаю щотижня. Підозрюю, цей поет є несподіваним навіть для тих, хто знає його значно ближче, ніж я. Такою є суть і природа поетичної автентики, що кожного разу звучить, як нове одкровення (апокаліптика). Увірвавшись до поезії лише декілька років тому, поет уже другий рік поспіль потрапляє до короткого списку претендентів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. І це анітрохи не випадково, ‑ логіка того, хто йде, визначається навіть не напрямком, а власне, рухом.

Наскільки я розумію, про що б, або про кого б він не писав, ‑кожного разу виходить поезія. Чи писатиме він про Катерину Калитко («та, що вірить у голос, в якого немає початку, / у римований безум, в натхнення, у Божу печатку, / у безодню сторінки, у присуд, у долю насподі, / у народження вірша, яке не відкласти на потім...»), чи про дим («коли кожне слово таке випадкове, / та його не заміниш уже нічим. / коли ставиш крапку в останньому рядкові, / чи коли тиждень мовчиш»), чи про середину осени («так критично мало цієї позолоченої землі, / і так мало слів. В першу чергу ‑слів»), чи про баранку керма («я готуюсь мовчати і думати слухати ніч / підбирати слова парувати міняти місцями / я тривожно готуюсь до віршів що зріють в мені / до заїжджених рим ‑надоїдливих аж до нестями»), чи про листопад і голу жінку в ліжку («а слова не даються ‑ ні живі, ні мертві, / як листочки в парку»), ‑ сенсом його письма завше буде лише поезія. А це вже, друзі, виглядає як вищий пілотаж у його ремеслі. Може бути, що і сам неосяжний теперішній Татчин є лише зміст і форма поезії, ‑ у дивовижно гармонійному поєднанні, від якого забиває подих і неодмінно багнеться випити, ‑якщо не кави біля вінницької вежі, то чарку-другу у «Пиріжковій».

Поезія Татчина є на диво фактурною, топографічною та конкретною, але разом із тим ‑ абсолютно нематеріальною та ідеалістичною. Я не знаю, чи можливо щось подібне передати іншими мовами,‑ хоч польською, а хоч і англійською, але інтуїтивно відчуваю, що нічого ні в кого не вийде, бо все це лише для нас, ‑його співвітчизників. Тисячі сенсових, а водночас ‑і сенсорних ‑нюансів ніхто інший ніколи не зрозуміє. Мова у цьому індивідуально му випадку діє як страж біля прекрасної нареченої, яку ніхто не може навіть бачити, не говорячи вже про торкатися. Хтось помітить тут помсту мови, а я відчуваю лише її ласку і благодать. Бо  мусить і нам у чомусь воздатися, ‑хоча б у поезії.

Беручи речі предметного світу, поет передовсім позбавляє їх зужитого утилітарного призначення. З його доброї волі ці речі починають служити іншій важливій справі, ‑справі любови. «Поет ‑це людина. Насамперед. А людина‑це, насамперед, добродій», ‑писав Василь Стус. Проста й неспростовна істина. Є поет і є поезія, якою він так щедро ділиться із читачем. Є поезія, суть якої‑увесь широкий світ, ‑ як видимий, так і той, що вглибає в одвічні глибини людського духу. А більше, здається, нічого немає. Принаймні під цю коротку мить, коли ми відчуваємо свою власну тремку причетність до мистецтва поезії. У подібних випадках часто бракує слів. Іноді слів бракує навіть поетам. І тоді замість них промовляє поезія.

 

Автор: Олег СОЛОВЕЙ

джерело: «Українська літературна газета»,

січень 2019 року.