Осягаючи історію близьку і далеку

Від чого застерігають і про яку долю 26 людських цивілізацій

розповідають дослідження британського науковця

Досить корисно і повчально зазирати в минуле, де часто можна побачити закономірності, які дивним чином перегукуються із сьогоденням. От хоча б поглянути на війну як на масштабний соціальний катаклізм, що завжди супроводжувався людськими жертвами, матеріальними збитками, захопленням територій, стражданнями мирного населення, а також привласненням земельних ресурсів й економічним визиском. Так відбувалося в усі часи історії людства, яке не спромоглось віднайти гуманнішого механізму вирішення протиріч, що завжди виникали між людьми, ніж вдаватися до насилля й агресивного ставлення одне до одного.

Цій широкій і складній для осмислення темі присвятив свої праці Арнольд Тойнбі ‑ відомий в усьому світі англійський історик, релігієзнавець і лінгвіст, який зробив величезний внесок у розвиток світової історичної науки. Одна з його визначальних робіт «Осягнення історії» мала свого часу небувалий публічний успіх на Заході, привернувши увагу і обсягом (видання складалось з 12 томів), і низкою парадоксальних суджень науковця в оцінці найвагоміших історичних подій, що визначали долю багатьох народів.

В Україні про нього відомо небагато. Радянські енциклопедії почепили на вченого із світовим ім’ям ярлик «буржуазного історика і соціолога», бридливо сповіщаючи, що лише «в працях останніх років він відійшов від відвертого антикомунізму».

Про монументальність досліджень Арнольда Тойнбі чітко висловився доктор філософії Каліфорнійського університету Майкл Ленг, для якого авторитет історика був безсумнівним: «Упродовж більшої частини ХХ століття Тойнбі сприймався багатьма як найбільш читаний, перекладений і обговорюваний учений у світі. Його доробок виглядав вагомо: сотні книг, брошур і статей. Багато з них було перекладено тридцятьма різними мовами...У своїй найвідомішій праці (йдеться про «Осягнення історії» ‑ авт.) Тойнбі досліджував підйом і занепад 26 цивілізацій в історії людства, прийшовши до висновку, що вони піднялися завдяки здатності успішно відповідати на виклики під керівництвом творчих меншин ‑ еліти, сформованої виключно за рахунок здібних лідерів».

Біографія історика рясніє багатьма важливими деталями, які дають уявлення про його сходження до вершин науки. Прекрасне знання іноземних мов і вроджений інтелект, виявлений на початку кар’єри, можливо, привернули увагу когось із тодішнього керівництва міністерства закордонних справ, де двадцятишестилітній ерудит почав працювати… у відділі розвідки. Тойнбі, виконуючи специфічні завдання, які стосувалися насамперед перебігу Першої світової війни на європейському континенті чи зустрічі у міжвоєнний період з Адольфом Гітлером, ніколи не забував про покликання – осягнення світової історії, інтерес до якої у нього пробудився ще в юнацькі роки. В одному з томів своєї видатної праці він згадує про два епізоди, які у підлітковому віці спонукали його зайнятися улюбленим заняттям і назавжди визначили майбутню долю. Перший ‑ це знайомство з книгою «Халдеї», де аргументовано піддається сумніву тривалість історії людства, встановленої біблійною хронологією. Адже халдеї, вони ж шумери, свій родовід вели задовго до того, як народився Ісус Христос. А другий ‑  надзвичайної ваги археологічне відкриття, пов’язане з розкопками старовинного міста Трої, що провів Генріх Шліман. Цей видатний німецький науковець стане для Тойнбі яскравим прикладом відданого служіння науці, здатної розкрити найпотаємніші секрети сивої давнини.

Тойнбі стрімко завоював авторитет у науково-освітніх колах Великої Британії, оскільки його без вагань запрошували викладати у престижних вищих навчальних закладах країни: у Лондонському університеті читав курс лекцій, присвячених новогрецькій та візантійській історії, мові і літературі, у Лондонській школі економіки і Королівському інституті міжнародних відносин викладав всесвітню історію. Він ніколи не вважав себе виключно кабінетним ученим, який роками просиджує в архівах і бібліотеках, відшуковуючи по крихтах цінну інформацію. За життя об’їздив увесь світ, вивчаючи під час мандрів історію й матеріальну культуру народів Європи й Азії, Близького Сходу й Океанії, Африки, Північної і Південної Америки.

Як кореспондент британської щоденної газети «Гардіан» Тойнбі відвідав Грецію і Туреччину. Серія його репортажів розповіла про країни, що перебували у стані війни, і подала розуміння того, як це торкалося інтересів Заходу. Згодом вийде друком праця «Національність і війна», в якій автор засуджуватиме уряд Ататюрка за проведення етнічних чисток серед греків і вірмен, які з часом переростуть у геноцид стосовно вірменської меншини. Тут автор спробував реконструювати міждержавні стосунки у повоєнній Європі і виклав принципи, за якими вони мали втілюватися. Приміром, одразу відкинув концепцію природних кордонів, запропоновану країнами-переможницями, вважаючи, що вирішення територіальних спорів між суб’єктами міжнародного права має відбуватися за рахунок спрощення вільної торгівлі, поглиблення партнерства і співпраці між різними країнами із взаємопов’язаними економіками. Це, на його думку, давало змогу уникати намагань розширювати власні території прирощуванням чужих земель. Крім того, він ратувавза те, щоб національні кордони базувалися переважно на принципі національного самовизначення.

Фактично з подачі Тойнбі цей принцип почав застосовуватися по закінченні Першої світової війни у формі плебісцитів, проведених на території Шлезвігу, Верхньої Силезії, Мазурії, Шопроні, Каринтії та Саару з метою визначення майбутнього суверенітету і долі цих територій, на які претендували Німеччина, Австрія, Франція та Польща. А от стосовно вирішення долі Галичини, на яку зазіхала Російська й Австро-Угорська імперії, англійський історик мав дещо інший погляд, як і щодо України в цілому. Тойнбі відкидав самоврядування як форму особливого державного устрою, якою послуговувалися Ірландія, Шотландія та Уельс, делегуючи права і залишаючись залежними від рішень центральної влади, що засідала у Лондоні. Так само він заперечував і федеративний устрій України у складі Росії, бо та не змогла б втримати під своїм контролем норовливого cуб’єкта федерації. Натомість англійський історик виступав за те, щоб українська мова функціонувала на рівні з офіційною російською, а українці, на його думку, так само як і росіяни, повинні були б мати однакові права в Російській імперії, в тому числі можливість впливати на формування внутрішньої і зовнішньої політики цього державного утворення. Сказане Тойнбі перегукується ідеями, висловленими Винниченком і Скоропадським напередодні української революції (перший, як соціаліст за переконаннями, а другий, як ностальгуючий монархіст, більшою чи меншою мірою, бачили Україну у складі постреволюційної Росії).

Оглядаючи науковий доробок Арнольда Тойнбі, куди увійшли праці з історії, створені упродовж шести десятиліть, перш за все впадає в око розмах його досліджень. Самі назви книг, які регулярно публікувалися не лише у Великобританії, а й в інших англомовних країнах, дають уявлення про коло інтересів надзвичайно плодотворної праці науковця. Серед них: «Британський погляд на українське питання» (на жаль, ще й досі не перекладена українською мовою у незалежній Україні – авт.), «Знищення Польщі: дослідження німецької ефективності», «Бельгійські депортації, із заявою віконта Брайса», «Німецький терор у Франції: історичні записи», «Туреччина: минуле і майбутнє»,«Проведення зовнішніх відносин Британської імперії після мирного врегулювання», «Подорож до Китаю, або речі, які бачать», «Перспективи західної цивілізації»,«Підхід історика до релігії», «Еллінізм: історія цивілізації» та десятки інших. Більшість колег сприймали написане Тойнбі у 20-30-х роках минулого століття, як своєрідний підготовчий період до створення фундаментальної історичної розвідки «Осягнення історії», праці, яка стала справою всього його життя.

Свого часу найвпливовіший журнал «Тайм» розмістив на обкладинці портрет Арнольда Тойнбі, супроводжуючи статтею про нього, в якій, зокрема, «Осягнення історії» кваліфікувалась як «найбільш провокаційна праця історичної теорії, написаної в Англії після «Капіталу» Карла Маркса». Дванадцятитомне видання мало на меті простежити розвиток і занепад понад два десятки світових цивілізацій в історичних літописах з детальним описом етапів, пройдених ними, ‑ генеза, зростання, занепад, трансформація в універсальні держави, розпад. До цивілізацій, які досліджуються у такій послідовності, історик зараховує, зокрема, єгипетську, шумерську, вавилонську, індуїстську, сирійську, еллінську, західну, православну, ісламську, а також ще вісім цивілізацій. Зазначимо, що ні в радянські часи, ні в часи відновлення державної незалежності в повному обсязі праця «Осягнення історії» українською мовою ніколи не видавалась. А даремно, бо, скажімо, восьмийтом Тойнбі присвятив«Героїчним вікам; Контактам між цивілізаціями в космосі», а дев’ятий ‑ «Контактам між цивілізаціями у часі».

Провідна думка, яка наскрізно звучить у різній інтерпретації англійського історика на сторінках дванадцятитомника, містить такий висновок: цивілізації народжуються з примітивних суспільств не у результаті расових чи екологічних факторів, а як відповідь на виклики, породжені різноманітними складнощами, починаючи з погіршення кліматичних умов, закінчуючи зовнішньою агресією, конкретніше, ‑ війною. Він твердить: якщо випробування для суспільства занадто легкі, то це сприяє суспільній стагнації, а занадто важкі спричиняють руйнування і лише золота середина позитивно впливає на подальший поступ людської спільноти. Розвиваючи думку, Тойнбі приходить до висновку, що успішне протистояння викликам залежить від вдалих рішень, які приймають «творчі меншини» ‑ суспільна еліта, наділена інтелектом. Творчі меншини розв’язують складне завдання, яке перед ними постало, тоді як велика маса підкоряється цим рішенням.

Вайливі думки історика стосуються й ознак розпаду цивілізації. Виявом цього є намагання «творчої меншини» сформувати так звану «універсальну державу», яка більше пригнічує, аніж надихає маси на політичну творчість у межах існуючого соціального порядку. Вчений наводить класичний приклад Римської імперії й інших тоталітарних імперій, які занепадали саме за таким сценарієм. Історикознавець впритул наближається до істини, коли стверджує, «…що панівна меншість намагається силою утримати ‑ всупереч будь-якому праву й розуму ‑ становище успадкованого привілею, якого вона перестала заслуговувати;і тоді пролетаріат(читай – різні суспільні прошарки – авт.)відплачує за несправедливість ‑образою, за страх ‑ ненавистю, а за насильство – нещадним бунтом, коли він вчиняє свої акти відсторонення».І, звичайно ж, непокору. Сказане, здається, дуже добре екстраполюється на нинішній російський етнос, втягнутий путіним, цим примітивним вождиком тотально корумпованої правлячої московитської еліти, у кровопролитну війну із сусідніми народами, прикриваючи свої злочинні наміри турботою про державу і утверджуючи так званий «русскій мір». Насправді ж деспот рятує власне життя і захищає злочинно набуті багатомільярдні статки. Заради цієї мети він безжально кидає в м’ясорубку сотні тисяч людей, у яких, як переконує історичний досвід, терпець має скоро увірватися.

Окремі колеги-науковці критикували Тойнбі за те, що він «Осягнення історії» перенаситив міфами, алегоріями і релігійними текстами, замість надання пріоритету фактологічним даним, зроблені ним висновки, мовляв, більше притаманні християнським моралістам, ніж академічним історикам. Може це і стало причиною того, що до запропонованих Тойнбі концепцій розвитку й занепаду цивілізацій у науковому середовищі країни почав згасати інтерес. І все ж, треба віддати належне досліднику, Святе Письмо він знає досконало, не гірше будь-якого маститого теолога. Знайомитись з його трактуванням образів загальновідомих біблійних персонажів ‑ велике задоволення, бо в них пульсує нестандартний підхід до розуміння мотивів і вчинків Всевишнього, Ісуса Христа, його учнів – дванадцяти апостолів, намагання розкрити таїну непорочного зачаття Діви Марії, смерті і воскресіння Сина Божого, приховані механізми впливу релігійних вірувань на формування світогляду мільйонів… Не випадково Тойнбі переконував, що історія людства ‑ це зворотний бік історії світових релігій (християнства, ісламу, буддизму), тісно переплетених і залежних одна від одної.

Науковець від теоретизувань у духовній сфері м’яко переходить у соціальний обшир, аналізуючи, скажімо, вагому роль, яку відігравало християнське вчення у колонізації корінних, але варварських за способом життя і мисленням, тубільних народів Африки, Азії, Америки, Океанії на момент Великих географічних відкриттів. Цей цивілізаційний поступ мав і позитивний, і негативний аспекти, на які звертає увагу Тойнбі: від жорстокості, виявленої колонізаторами у процесі упокорення місцевого населення, до застосування духовності – навернення їх у християнство з метою подолати цивілізаційний розрив між неосвіченими аборигенами і озброєними знаннями європейцями.

Не оминув історик і схід Європи. Зокрема, аргументовано доводить, що українські священики заклали основи православної віри у Московії, куди були запрошені її правителями. «Руські землі, де православно-християнська цивілізація вперше пустила коріння під час своєї початкової трансплантації з Константинополя через Чорне море і Великий степ, знаходилися в районі верхнього басейну Дніпра», ‑ робить логічний підсумок Тойнбі. І далі: «Звідти центр тяжіння православно-християнської цивілізації в Росії (читай Московії – авт.) був перенесений в ХІІ ст. до басейну верхньої Волги росіянами (історично правильно ‑ московитами – авт.), які розширювали кордони держави у цьому напрямку за рахунок фінських племен, які сповідували примітивне язичництво». Через п’ять століть московитський цар Петро І схоче наповнити новим змістом релігійне вчення, запозичене у Візантії, модернізувати, а в інтерпретації Тойнбі – вестернізувати церкву, не лише запросивши для цієї справи християнських богословів з України, а й призначивши їх на вищі духовні посади у церковній ієрархії. Чомусь тільки у своєму епохальному науковому творі англійський історик не називає одного з них ‑ ректора Київської академії, а за сумісництвом відданого служителя Христової Церкви Феофана Прокоповича. Саме він підкинув московитському царю ідею «Третього Риму» ‑ теологічну концепцію, кваліфіковано препаровану Тойнбі в одному з томів «Осягнення історії». Найбільшим недоліком цієї ініціативи дослідник вбачав у зрощенні православної церкви з московитською державою, на відміну від католицького Заходу, де цього не відбулось, а абсолютизм, як форма правління в західноєвропейських державах, не набув гіпертрофованих форм.

Другою за значимістю подією після колонізації заморських територій Португалією й Іспанією, а за ними й Голландією, Францією, Англією, Німеччиною, як визнавав Тойнбі, стала промислова революція, що почалась на британських островах, перекинувшись згодом за океан, де відбулись революційні за своїм змістом перетворення, в першу чергу на території нинішніх США. Крім здобутків, отриманих внаслідок переорієнтування на промисловий спосіб суспільного виробництва, автор не забуває і про недоліки цього процесу, де основним є невідповідність людської моралі перевагам технічного прогресу, а ще – заволодіння необмеженої нічим влади людини над вразливою Природою.

Не можливо охопити всі наукові пошуки, проведені самобутнім істориком упродовж минулого століття, результатом яких стали відкриття, викладені у численних академічних працях. Чи вони завжди сприймались на віру і не підлягали ревізії з боку таких же істориків, тільки з іншими уявленнями про предмет дослідження? Певна річ, не завжди. В окремих випадках вони провокували затяту полеміку і дискусію, що виливались на сторінки спеціалізованих видань в різних країнах, вносячи певні корективи в сказане і написане британським істориком-фактологом. Сажімо, багато списів було поламано навколо турецько-грецьких взаємин, неодноразово досліджуваних Тойнбі в серії публікацій у періодиці, у статтях наукових журналів, окремих друкованих видань. Врешті-решт, це завершилося тим, що Тойнбі після греко-турецької війни 1919-1920 років зайняв протурецьку позицію, звинувативши військовий уряд Греції в звірствах і масових вбивствах на окупованій турецькій території.

Обіймаючи посаду в інформаційному департаменті міністерства закордонних справ, Тойнбі мав можливість вивчати арабо-ізраїльські стосунки, що вийшли на зовсім інший рівень, коли почала реалізовуватися на практиці ідея утворення ізраїльської держави на землях Палестини, яка перебувала під управлінням Великої Британії як підмандатна територія Ліги Націй. Спочатку вчений був категорично проти цього, мотивуючи свою позицію тим, що єврейський народ не має історичних, юридичних прав на Палестину, бо її власність на територію і все, що там знаходиться, є священною й недоторканною. Однак пізніше дещо пом’якшив своє ставлення до намагання євреїв збудувати власну державу, зробивши застереження, що це можливо лише за умов дотримання прав і законних інтересів корінного арабського населення Палестини.

В контексті ядерної загрози, штучно педальованої нинішнім путінським режимом у Московії, важливою була дискусія на початку 70-х за участю Арнольда Тойнбі й очільника міжнародної буддистської організації, японського політичного діяча Дайсаки Ікеди стосовно заборони використання ядерного озброєння за будь-яких обставин. Цей всесвітньої ваги діалог з викладом проблем, з якими стикається людство, ліг в основу книжки, виданої у двадцяти чотирьох країнах світу, що викликало неабиякий міжнародний резонанс. Сьогоднішнім кремлівським «стратегам» путінсько-медведєвського розливу не гріх було б прислухатися до висловлених засторог видатного вченого, який вважав, що атомна бомба, як винахід, і її використання в якості останнього аргументу, може спричинити ескалацію війни – від політичного до глобального масштабів, матиме планетарні катастрофічні наслідки і загрожуватиме самому існуванню людської цивілізації.

Практично знаючи на пам’ять біблійні тексти зі Старого і Нового Заповітів, Тойнбі так само добре орієнтувався в безцінних творах філософів усіх часів і народів, зокрема, Арістотеля, Будди, Геракліта, Демокріта, Епікура, Конфуція, Піфагора, Платона, Сократа, Ніцше, Бергсона та багатьох інших. Викладені ними теорії, гіпотези і концепції спонукали британського історика сформулювати призначення людини-мислителя, обтяженої інтелектуальною працею. За його словами, життя людське скороминуще, а тому не слід забувати про його невідворотний фінал. «Варто завжди пам’ятати, що одним з фундаментальних законів Людської Природи є закон, згідно з яким будь-яке починання, шо виходить за рамки можливостей смертного, виглядає ефемерним», ‑ підсумовує Тойнбі, ніби звертаючись до грядущих поколінь. Але водночас, на його глибоке переконання, людина, яка бореться, стверджується і не відступає у прагненні досягти поставлених цілей, нагадує творця-воїна, який своїми сміливими і наполегливими вчинками неначе кидає виклик самій смерті.

Тарас ГОЛОВКО

На фото: палітурка журналу «Тайм» за 17 березня 1947 року з портретом британського історика Арнольда Тойнбі.