Офіційний веб-сайт

За лаштунками драм і комедій

Як творився імідж антигероя з минулої епохи

 

Його ім’я стало забуватися з початком 90-х, коли Україна нарешті скинула з себе колоніальні пута і нових імпульсів було надано болісному процесу оздоровлення національної культури. У сфері літератури та мистецтва це значною мірою стосувалося драматургії, як важливої складової виховання людини. Одні твори витримали перевірку нових часів, інші безповоротно пішли в небуття. До останнього належить творчий спадок Олександра Корнійчука, який складається з драматургічних, літературних, публіцистичних творів і кіносценаріїв. Підтвердженням цьому може бути те, що жодний театр в Україні не наважиться сьогодні поставити на власній сцені будь-яку його п’єсу. Адже драматургія Корнійчука занадто заполітизована, ідеологічно спрямована, за яку автор в радянські часи отримав аж… п’ять Сталінських премій.

Тим не менш, знаний в Україні культурознавець Андрій Пучков, випустивши доволі об’ємне видання (606 сторінок) про життя і творчість Корнійчука, поставив за мету встановити, що ж феноменального було в сценічному мистецтві українського драматурга, котрий в першу чергу завоював прихильність у кремлівського диктатора, а за ним і у партійної верхівки, вишколеної покірно виконувати директиви вищого керівництва.

Мистецтвознавча розвідка «Тривкий тролінг трикстера: Метадраматургія Олександра Корнійчука» (видавництво «Дух і літера», 2021 р.) спонукає одразу замислитися над тим: а чи справді головний герой розповіді (trickster‑ обманник, шахрай) так спритно обвів круг пальця самого Сталіна, що той навіть не помітив прихованого авторського глузування над скрупульозно вибудованою тоталітарною системою. Дехто з наближених, особливо пильних, це уздрів і просив вождя покарати «зарвавшегося хохла», який, мовляв, знущається над вищим військовим командуванням Червоної Армії у виставі «Фронт». Але якісь чари Корнійчука, як переконує автор книги, діяли безвідмовно на кремлівського диктатора, аж до його смерті включно.

Сценарій до згадуваної вистави було написано на другий рік російсько-німецької війни, а до цього Олександр Корнійчук, сільський юнак з провінційної Христинівки з Уманського повіту уявлення не мав, яка на нього чекає доля у майбутньому. Жодна місцева ворожка не могла навіть натякнути, що він стане не лише визнаним драматургом, а й відомим громадським діячем ‑ депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР, членом ЦК КПРС і ЦК КПУ, міністром закордонних справ УРСР, заступником голови Всесвітньої ради миру, головою Спілки письменників України, Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Сталінських і Державних премій.

Цей шлях до захмарних висот головного героя автор книги намагається проаналізувати, не оминаючи ні дитинства, ні юності, коли закладався фундамент майбутніх життєвих перемог Олександра Корнійчука. Ще у підлітковому віці він вирізнявся серед однолітків невгамовним бажанням здобути освіту за будь-яку ціну. Нестатки й убогість тогочасного сільського життя, а ще передчасна смерть батька змусили Корнійчука шукати кращої долі у великому місті. Цей період у життєписі майбутнього театрального сценариста детально описано Андрієм Пучковим у книжковому розділі  «Про те, як селюк став містянином, дотепний – саркастичним, відвертий – лукавим».

З викладених у книжці подій 20-30-х років минулого століття можна зробити висновок щодо вагомої ролі у житті і професійному зростанні Корнійчука його дружини Шарлотти Варшавер. Інститут народної освіти у Києві став тим місцем, де, мабуть, вони познайомилися, а усвідомлення цієї городянки того, що до її рук потрапив неогранований діамант сільського розливу, прийшло дещо пізніше. Про їхні сімейні стосунки вона мовчала практично все життя і лише за кілька років до смерті нарешті заговорила в рядках інтерв’ю майже тридцятилітньої давності, яке дала столичній журналістці. Важко до кінця зрозуміти, що рухало вчинком екс-дружини обласканого владою літератора розкрити таємниці їхнього подружнього життя. Правдоподібно, Шарлотта Варшавер десятиліттями терпіла образу на зраду Корнійчука, а, дочекавшись краху однопартійної системи і розвалу Союзу, коли партійні скріпи посипались, вихлюпнула унікальні подробиці дій колишнього чоловіка.

Якщо змоделювати уявну ситуацію того, як відбувався процес «натаскування» вчорашнього сільського хлопця кмітливою єврейською дівчиною, то стане зрозумілим, що вона намагалася прищепити своєму обранцеві гарні манери поведінки у міському середовищі, приміром, зав’язувати краватку, користуватися виделкою і ножем, послуговуватися парфумами, носити чисту білизну. У книзі наводиться показовий приклад, як Корнійчук давав привід над ним кепкувати, з дефектом вимовляючи слова «Фіндляндія», «тубаретка», «чеймондан». Ще одним кроком стало засвоювання елементарних знань, необхідних для позитивного сприйняття іншими людьми. Адже Корнійчук напевне і сам усвідомлював, що з інтелектуальним багажем, набутим за роки навчання у церковнопарафіяльній і залізничній школах, двокласному училищі і навіть на мовно-літературному факультеті ІНО, він далеко не підійметься, а тому книжки «ковтав» одну за одною. Лишається загадкою, хто його напоумив утверджуватися не в прозі, а в драматургії. Може Шарлотта Варшавер? А може Володимир Коряк, котрий розкритикував одне з перших оповідань Корнійчука «Студентське», написане десь у середині двадцятих років. І хоч автор книги позитивно оцінює інший прозовий твір ‑ новелу «В’юн», все ж літератор-початківець так не вважав, оскільки не наважився включити у повне зібрання творів свої ранні літературні опуси, сприймаючи їх художньо недосконалими у порівнянні з драмами й комедіями, що мали успіх не лише у колишній УРСР, а й в інших союзних республіках.

З біографії Шарлотти Варшавер відомо, що за життя вона встигла попрацювати режисеркою-постановницею у різних театрах, а після війни ‑ і в академічному драматичному театрі імені Івана Франка у Києві. Можна припустити, що саме вона утвердила чоловіка в думці прокладати шлях до успіху не через прозу, а саме через драматургію.

Андрієм Пучковим детально проаналізовано все, створене Олександром Корнійчуком у період з 1928-го (перша п’єса «На грані») по 1969 рік (остання п’єса «Пам’ять серця). Цей аналіз мав на меті розгадати принципову таїну: як драматургу вдавалось не оступитися, не помилитися у творчих задумах, втілених на театральних сценах країни в страхітливі 30-ті і апокаліптичні 40-ві. Найвимогливішим екзаменатором Корнійчукових п’єс, як відомо, був сам Сталін, який прочитував тексти від першої до останньої дії, виносячи власний вердикт. У поле його зору потрапили «Загибель ескадри» (написана в рік Голодомору), «Платон Кречет» (1934 рік), «Правда» (написана в рік Великого терору), драма «Богдан Хмельницький» (1938 рік), комедія «В степах України» (1940 рік) і особливо вже згадана п’єса «Фронт». Перераховані твори вважалися вершинними у драматургічній кар’єрі Корнійчука, піднятися вище яких він уже не зміг ні в 50-тих, ні тим більше в 60-ті роки. Навіть відзначена новозаснованою Державною премією УРСР імені Т.Г.Шевченка 1971 року п’єса «Пам’ять серця» лише констатувала його минулі заслуги, ніби доводила опозиційно налаштованим до влади літераторам, хто і за що має право на визнання у радянській республіці. Чому так сталося, намагається знайти відповідь на це питання автор книги у розділі «Про те, як містянин став державцем, саркастичний – юродивим, лукавий – уїдливим».

У прцесі підготовки книги Андрієм Пучковим опрацьовано великий масив різноманітної інформації. Дослідник практично ознайомився з усіма публікаціями, що так чи інакше торкалися життя і творчості головного персонажа, земний шлях якого мав лише шістдесят сім років. Понад вісімсот джерел, використаних автором, дають повне уявлення про людину, котра як у творчості, так і в громадській діяльності досягла небувалого успіху. Авторитетні літературні критики, які за життя знали Корнійчука, в один голос вказували на його вроджену рису характеру ‑ особливу інтуїцію, що підказувала безпрограшну тему майбутнього драматургійного твору і набір засобів, за допомогою яких він вдавався до реалізації задуму на театральних підмостках. У книзі автор проводить певні паралелі, намагаючись зрозуміти, чому Олександр Корнійчук, на відміну від Олександра Довженка (згадаймо кіноповість «Україна в огні»), Осипа Мандельштама (вірш «Горець»), Ісаака Бабеля (збірка оповідань «Конармія») зумів уникнути гніву кремлівського горця. Адже після його незадовільної оцінки будь-який опальний творець, в кращому випадку потрапляв у творчу ізоляцію, а в гіршому – опинявся у гулагівському таборі або отримував кулю у застінках НКВС. Андрій Пучков детально відслідковує, коли саме відбулося зближення між Сталіним і Корнійчуком. Як свідчать факти, одразу після п’єси «Правда» у 1937 році, якою драматурга стали зараховувати до когорти звеличувавчів вождя революції, тим самим надавши милість і недоторканість у країні, де панувала найжорстокіша диктатура у світі. Саме Каганович і Хрущов, на думку автора, ввели перспективного українського драматурга в святая святих – у кабінет найвищого партійного вождя. Під час знайомства той сподобався тирану, після чого було дане зелене світло для всіх його починань.

Як твердить автор, «Корнійчук перед Сталіним не витанцьовував, як Хрущов, ‑ він «щиро» посміхався і запобігливо зазирав у хтиві диктаторські очі, намагаючись передбачити, і вгадував, на що від нього чекають. І підтакував, коли треба, і виголошував здравиці…»

Серед опонентів Корнійчука помітне місце займала відома письменниця Докія Гуменна, яка в повоєнний час змушена була виїхати в еміграцію. Широко цитована в книзі вона, як ніхто інший, препарувала таланти Корнійчука, не добираючи слів. Ця дошкульна критика дещо помилково сприймається і трактується автором, який начебто забуває, що на її очах відбувалась соціальна мімікрія людини, добре нею знаної зі студентських років. Хіба можна її акцентовані і пророчі слова, сказані на адресу Корнійчука, звести до звичайної побутової банальщини, як у цьому хоче переконати читача автор мистецтвознавчої розвідки? Вслухаймось у чіткі і зрозумілі слова Докії Гуменної: «Вони ж, властиво, ренегати своєї нації, оці смульсони, рибаки з мартичами. Вони просто робили наймитську роботу, під управою старшого наймита Олександра Корнійчука, добре оплачувану, русифікуючи щоденну мову всередині Спілки, допомагаючи розпинати те, що ще зосталося українського після різні попередніх років. До Кіпнісового «Корнійчук не любить євреїв» треба додати «і українців». Корнійчук любить ренегатів, бо й сам – ренегат. Задля кар’єри в партії осліп, не бачить всіх кривд Україні» (цитується за двотомником «Дар Евдотеї»). Погодьтеся, сказано гостро і навіть справедливо.

В роки війни 1941-1945 рр. про Олександра Корнійчука вище партійне керівництво не забуло. Його призначено бригадним комісаром Політуправління Південно-Західного фронту. Напередодні окупації німцями Києва він відповідав, зокрема, за евакуацію спілки письменників, складав списки її членів. Але тут втрутилася Шарлотта, яка змусила чоловіка викреслити з того списку багатьох письменників із сім’ями, у тому числі дітей, тим самим прирікши їх на голодну і фізичну смерть. У цьому вчинку, безумовно, прослідковується величезний вплив, що мала Варшавер на драматурга.

Перед самою війною з Корнійчуком трапилась оказія, що з плином часу кардинально вплинула на його життя. Як стверджує автор, знайомство драматурга з Вандою Василевською, емігранткою з Польщі, що відбулося у Львові 1939 року, виявилося для нього фатальним. Фактично змусивши Корнійчука розлучитися з Варшавер, вона стала другою дружиною, маючи вроджений норовистий характер і затяту впертість. Ванда Василевська, крім того, що фанатично вірила у комуністичні ідеє, за своїми переконаннями була ще й польською шовіністкою. На дух не сприймаючи все українське, вона деструктивно впливала на українського драматурга, котрий, відверто кажучи, її боявся, як той школяр, який не вивчив уроки. Виявляється, саме Василевська писала доноси на людей, котрі в умовах сталінської диктатури і тотальної русифікації намагались хоча б щось зробити задля збереження національної ідентичності українців. Досить згадати її донос на Євгена Березняка (прототип кіногероя майора Вихора), ветерана Другої світової війни, Героя України, який врятував замінований нацистами Краків, де народилася Ванда Василевська. В доносі, адресованому особисто Сталіну, полька звинуватила Березняка (у передвоєнний час він керував Львівським міським відділом освіти й переводив школи на українську мову навчання) «у перекрученні розуміння національної політики». І лише початок війни з німцями врятував фігуранта наклепу від репресій.

Українофобська спрямованість Василевської виявилася і в ставленні до самого Корнійчука. В книжці детально розповідається про те, як у драматурга виник задум написати п’єсу історичної тематики про гетьмана Богдана Хмельницького, під проводом якого Україна виборола незалежність від Польщі у XVII столітті. Драматург концентрував увагу на двох ключових моментах: національно-визвольній боротьбі українського народу і створенні коаліції з Московським царством, закріпленої угодою в Переяславі 1654 року та спрямованої проти Речі Посполитої. П’єса «Богдан Хмельницький» і кінострічка з однойменною назвою певною мірою вплинули на те, що за дорученням Сталіна було встановлено орден Богдана Хмельницького, яким нагороджували під час війни як рядових, так і командирів за виявлену мужність і звитягу у боротьбі з німецькими загарбниками. На першому році війни за п’єси «Платон Кречет» і «Богдан Хмельницький» Корнійчука було відзначено Сталінською премією. Здавалося, ніщо не віщувало якихось негараздів з появою ще одного етапного драматургічного витвору. Але «біс поплутав» Корнійчука: йому виявилося замало п’єси, захотілось долучитися до створення ще й опери з таким же сюжетом.

З книги Андрія Пучкова стає відомо, що саме Ванда Василевська спровокувала гучний скандал. Виник він після прем’єрного показу епічного видовища під час Декади українського мистецтва в 1951 році в Москві. «Вимушена», як її називає автор, дружина уславленого драматурга безпардонно втрутилася в сюжетну канву лібрето опери, маючи на меті «відбілити» польську шляхту, та так, що спочатку головний друкований орган країни «Правда» вибухнула розгромною статтею, а потім ЦК ВКП(б) прийняв спеціальну постанову з приводу опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький». За всім цим, зрозуміло, стояв Сталін, якому не сподобалась зміна ідеологічних акцентів стосовно Речі Посполитої як найближчого конкурента Московського царства на східноєвропейському континенті.

В останньому розділі «Про те, як державець став байдужцем, сатиричний – поблажливим, уїдливий – мудрим» Андрій Пучков охоплює своєю розповіддю другу половину сорокових, п’ятдесятих, шістдесятих і початок сімдесятих років, ‑ десятиліть, які не послабили, а навпаки зміцнили авторитет Олександра Корнійчука в середовищі партійно-радянської номенклатури. За цей час він обіймав посади першого заступника голови Ради міністрів Української РСР, голови Верховної Ради УРСР, голови Урядового республіканського комітету з присудження премій імені Тараса Шевченка. Призначення на одну з найвищих державних посад законодавчої влади України супроводжувалося негативним розголосом, спричиненим прийняттям русифікаційного закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Цьому епізоду в державно-партійній кар’єрі свого головного героя книжки автор приділяє чимало уваги, намагаючись зрозуміти, що керувало Корнійчуком поставити підпис під таким антиукраїнським нормативно-правовим актом. До нього Верховну Раду очолював Павло Тичина, навколо постаті якого існує чимало негативу щодо його вчинків з приходом більшовицької влади в Україну. Але, слід віддати належне, на відміну від Корнійчука, він ніколи не забував про своє українське коріння, а в літературній творчості досяг більшого, ніж той у драматургії та кінематографії.

Що ж приховувала партійна республіканська верхівка з мовчазного схвалення імперського центру, протягуючи нову редакцію закону про освіту? У книзі згадується одна суттєва стаття закону, а далі розкривається завуальований за нею істинний зміст: «Вузьким місцем опинилося положення (ст.9), що навчання в школах УРСР здійснюється «рідною мовою учнів», батьки вирішують, до школи з якою мовою навчання віддавати дітей; вивчення «однієї з мов народів СРСР», якою не провадиться викладання в конкретній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів за наявності відповідних контингентів. Тобто тим самим вивчення української мови в школах зроблено необов’язковим». Тичина зрозумів, як далеко може зайти русифікаторська політика Москви з прийняттям таких норм, і щоб не підписувати ворожий для нації закон, подав у відставку з посади голови Верховної Ради. А Корнійчук у квітні 1959 року свій підпис поставив, бо, як кажуть, був зліплений з іншого тіста. Цей аморальний за всіма мірками вчинок і досі багатьма сприймається незмивною плямою на його совісті.

Автор книги зупиняє увагу читача на тому, що частина української інтелігенції тоді заявила про «перегини ленінської національної політики», а до когорти сміливців належали відомі письменники Олесь Гончар, Андрій Малишко, Максим Рильський, Іван Дзюба…

За лаштунками літературних і особистих драм та комедій Корнійчука постає створений минулою епохою образ антигероя, людини, значною мірою чужої нашій сучасності. Щоправда, автор книги про цього антигероя зумів віднайти серед багатьох спогадів і деякі світлі сторони його діяльності. Йдеться про те, що на його руках не було крові, він не займався доносами, а людська щедрість і співчутливість спонукала допомагати нужденним: для вдів п’ятьох загиблих на фронті письменників за власний рахунок виплачував щомісячно грошову допомогу, встановив кілька премій для студентів, перерахував кошти зі своїх численних премій на школи, дитячі будинки, акторам театрів.

Іноді доводиться чути: а чи варто сьогодні видавати книги-життєписи одіозних осіб? Відповідь на це, мабуть, можна знайти у випущених і з інтересом прочитаних книгах навіть про таких неприйнятних і небажаних, як більшовицькі і нацистські правителі. Щоб позбутися зла, треба про нього знати все.

 

Тарас ГОЛОВКО

Ілюстрація до матеріалу:

Олександр Корнійчук у власному кабінеті