Напередодні третього туру цьогорічного відбору на Національну премію України імені Тараса Шевченка в секретаріат Комітету й окремо його членам почали надходити листи, анонімні та за підписами шанованих митців, із закликами в жодному разі не нагороджувати Євгена Лавренчука, головного режисера Одеського національного академічного театру опери та балету, за його постановку «Травіати» Дж. Верді. Ми вважаємо, що немає нічого страшного в листах громадськості із підтримкою або, навпаки, незгодою на адресу того чи іншого номінанта -- навпаки, широке громадське обговорення якраз передбачено положенням про премію. Дві обставини залишають почуття неспокою: перша — звинувачення з різних, нібито не пов’язаних між собою адрес містять більш-менш однакові аргументи подекуди однаковими словами. Всі, хто хоч трохи знайомий зі звичаями всередині мистецького середовища, знають, що такої «одностайності» важко досягти без певної координації. До того ж у випадку, коли звернення підписане, вирок часами суперечить із точністю до навпаки публічно висловленому раніше захвату. Друга обставина — клявзи (назвімо речі своїми іменами) збіглися в часі з кампанією проти Лавренчука в колективі театру, зокрема, збиранням підписів за його звільнення, відмовою в продовженні контракту (від 15.03 Лавренчук безробітний), нарешті, фізичним нападом, скоєним ще в грудні минулого року (режисер мало не позбувся ока), реакція на який з боку місцевих правоохоронних органів виявилася, м’яко кажучи, млявою. 

Співставляючи факти, ми не можемо виключити, що нібито стихійні прояви агресії проти Євгена Лавренчука пов'язані з тим, що він не приховував наміру взяти участь у майбутньому, затриманому через пандемію, конкурсі на заміщення посади директора Одеської опери. Логічно припустити, що в Одесі є сили та цілком конкретні їхні представники, не зацікавлені в тому, щоби місто стало місцем народження нових, свіжих, яскравих, хай провокативних, але атрактивних для митців і публіки мистецьких практик. Приблизно за таким сценарієм відбувалися нападки на директора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурта, а до того на колишнього художнього керівника тієї ж-таки Одеської опери, нині покійного Сергія Проскурні.

Ми підкреслюємо, що незалежно від кінцевих рішень Комітету, які, згідно положення, буде оприлюднено 9 березня, творчий результат, досягнутий у представленій на премію постановці, вельми високий. Те, що цей твір досягнув третього туру й у будь-якому випадку буде відзначений, як мінімум, дипломом номінанта, свідчить про наше колективне ставлення до цієї кандидатури. Не виключено, що до номінанта може бути сила-силенна претензій виробничого порядку, проте ми вважаємо негідним боротися з конкурентами в такий спосіб і за допомогою такого інструментарію, тим більше, залучати до цієї боротьби навіть опосередковано премію, пов’язану із Тарасом Шевченком як нашим символом свободи, незалежності, самобутності й моральної стійкості. Спроби досягти своєї мети за допомогою Комітету цілком приречені й можуть викликати в нас хіба що протилежну реакцію. Ми закликаємо представників різних мистецьких галузей різних регіонів України висловити свою незгоду з методами, привнесеними в творче змагання з політики, бізнесу й кримінального світу, та висловити свою солідарність із колегою Євгеном Лавренчуком.

 

Члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Войтенко, Майя Гарбузюк, Тамара Гундорова, Юрій Макаров (голова), Люба Морозова, Ігор Панасов, Віктор Плоскіна, Влада Ралко, Михайло Рашковецький, Юлія Сінькевич, Ірина Славінська, Євген Стасіневич, Римма Зюбіна, Ростислав Держипільський.