На здобуття Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

На початку 60-х у Києві відбулась небуденна подія. В столиці України вперше відкрилась персональна виставка художника родом з Чернігівщини Олександра Саєнка. Для шістдесятилітнього мистця це стало своєрідним проривом у середовищі партійно заангажованих мистецтвознавців, які впродовж тривалого часу чомусь не помічали й уперто ігнорували неординарну творчість обдарованого майстра. Іван Дзюба, котрий ознайомився з експозицією виставлених картин, створених зі звичайної соломи, був вражений від побаченого. В його нотатках згодом з’явиться такий запис: «Коли заходить мова про Олександра Ферапонтовича Саєнка, у моїй пам’яті, як і в пам’яті моїх ровесників, зринає літо 1962-го, коли в Києві відбулась сенсаційна виставка його творів».

Промайнуть роки і творчість Олександра Саєнка визнають не лише в Україні і на пострадянському просторі. Наприкінці 90-х з нагоди 100-річчя від дня народження ім’я талановитого митця-декоратора за ухвалою та участю ЮНЕСКО було занесене до списку видатних діячів культури світу.

Сьогодні справу батька продовжує донька Ніна Саєнко ‑ мисткиня декоративного мистецтва й онука Леся Майданець-Саєнко – художниця декоративного текстилю. Твори трьох поколінь родини Саєнків неодноразово експонувалися за кордоном, широко представлені в музеї художника в місті Борзні Чернігівської області, а також в ошатних виданнях, одне з яких «Пам'ять роду. Епістолярії родини Саєнків. 1886-2020» нещодавно номіноване на здобуття найвищої державної нагороди у гуманітарній сфері.

‑ Ніно Олександрівно, нинішнього року виповнюється рівно двадцять п’ять років, як було відкрито в 1996 році Художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка». Якщо підсумувати проведену роботу з популяризації самобутньої творчості Вашого батька, що вдалося досягти на цій мистецтвознавчій ниві впродовж десятиліть?

‑ Створити музей на території садиби Саєнків була давнішньою мрією мого батька. Ще в 60-ті роки він звертався до органів влади у Чернігові та Києві за підтримкою реалізації цієї ідеї. Однак долею судилося мені лише після відходу у засвіти батька взятися за втілення цього проєкту у життя. Впродовж десяти років довелося переконувати владу у важливості і необхідності створення унікального музею у Борзні, ремонтувати будинок і облаштувати територію садиби, здійснити передачу родиною Саєнків у дарунок майже тисячі експонатів і врешті вибудувати чудову експозицію, що відтворювала художню меморіальність новоствореного музею. 5 листопада 1996 року відбулось відкриття Художньо-меморіального музею Олександра Саєнка. Це було справжнє свято утвердження нас українців на своїй землі, вшанування історичної пам’яті українського народу, культурної та мистецької спадщини. Відтоді за понад двадцять років активного творчого музейного життя організовано безліч мистецьких акцій, зустрічей за участі відомих художників, поетів, мистецтвознавців, творчої молоді. Крім того, значних зусиль докладено не лише у збереження, охорону й поповнення культурної та мистецької спадщини, а й також її широкої презентації у мистецьких проєктах в Україні і багатьох країнах світу. Сталось так, що активну участь у становленні і розвитку Музею впродовж багатьох років довелось поєднувати з мистецтвознавчим дослідженням творчої спадщини батька. За моєї ініціативи побачили світ десять науково-мистецтвознавчих, публіцистичних книг, в яких всебічно висвітлено багатоманітну творчість Маестро, а також мистецької династії Саєнків. Нині Музей-садиба Олександра Саєнка без перебільшення займає чільне місце серед художньо-меморіальних музеїв України.

‑ Шевченківський національний заповідник висунув книгу «Пам’ять роду. Епістолярії родини Саєнків. 1886-2020» на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Розкажіть, будь-ласка, про це фундаментальне видання, що входить в трилогію книг, приурочену до 120-річчя від дня народження Олександра Саєнка.

‑ Масштабну за своїм змістом та обсягом книгу «Пам’ять роду» присвячено прийдешнім поколінням Українців, адже в ній епістолярна спадщина родини Олександра Саєнка відкриває глибинні традиції його родоводу в панорамному відтворенні життя українського народу. У книзі представлено перебіг подій в історичному та культурно-мистецькому просторі майже за півтора століття.

Ідея видати цю книгу народилась наприкінці 2016 року, коли виникла потреба упорядкувати родинні листи. Читаючи їх, мене буквально захопила стихія епістолярного жанру, занурила у дивовижний життєвий вир моїх славних представників саєнківського роду, по-справжньому мужніх людей, які стільки натерпілись у житті, але зберегли гідність і честь, були активними й свідомими будівничими національної ідеї і духовності. Насправді переді мною постали унікальні сторінки української історії кінця ХІХ – початку ХХІ століть з характерними ознаками різних епох і атмосферою тих часів: боротьба за волю й незалежність, революції, війни, голодомори, репресії, чорнобильська трагедія і, врешті, як результат героїчного переможного шляху – становлення й утвердження незалежної Української Держави.

Серед епістолярних матеріалів (понад тисячі) я знайшла рідкісні листи Олександри Білозерської-Куліш (Ганни Барвінок), Петра Ге, Андроника Лазарчука, Василя Кричевського, Сергія Устименка, Михайла Дерегуса, Василя Касіяна, Михайла Стельмаха, які вперше надруковані у книзі, а також документи з архівів України та родини Саєнків.

Видання «Пам’ять роду» є одним з найвагоміших серед серії книг – «Золоте перевесло : Мистецька династія Саєнків у музеях України» та «Мистецькі традиції династії Саєнків у контексті української образотворчості ХХ – початку ХХІ століть» (2020-2021),  присвячених славетному українському художникові Олександру Саєнку – моєму батькові, вшануванню пам’яті якого з нагоди 120-річчя від дня народження відзначалось на державному рівні за рішенням Верховної Ради України у 2019 р., врешті, 25-річного ювілею Художньо-меморіального музею-садиби Олександра Саєнка та 30-річчя Незалежної Української Держави.

‑ Із творчої біографії Олександра Саєнка відомо, що вагому роль у його становленні як мистця відіграли двоє яскравих представників монументально-декоративного напрямку у мистецтві ‑ Василь Кричевський і Михайло Бойчук. Як би Ви оцінили вплив цих видатних майстрів художньої справи на двадцятилітнього художника-початківця, яким на той час був Олександр Саєнко?

‑ Олександр Саєнко отримав блискучу мистецьку освіту. Навчаючись в Імператорському училищі глухонімих в Петербурзі, вперше опанував основами образотворчої грамоти. Після закінчення училища, юнак відвідував художню студію Андроника Лазарчука, вихованця Петербурзької академії мистецтв. Засвоївши основи класичного реалістичного малярства, тягнувся також й до народного мистецтва, інтерпретації українського орнаменту.

У 1917 році Олександр вступає до Київського художнього училища, де наполегливо навчається, студіює рисунок, пише натюрморти. Однак події громадянської війни змушують юнака повернутись додому.

Восени 1918 року Олександр Саєнко отримав листа від брата Миколи: «Учора від Чернігова до Києва їхав разом з професором Академії мистецтва Бойчуком. Сей Бойчук розповідав про Миргородський художньо-промисловий інститут, ректором якого призначений Василь Григорович Кричевський. Бойчук про Кричевського відзивається з великою похвалою як про людину, яка так глибоко любить орнамент, і разом з тим його розбирає. Від сеї школи, коли на чолі стоятиме Василь Кричевський, він сподівається «великого». Олександр, прочитавши це, не вагаючись їде до Миргорода. Василь Кричевський, переглянувши досвідченим оком педагога олійні роботи, рисунки та орнаментальні мотиви, виконані соломою та олівцем, оцінив самобутність юнака, його зорієнтованість на джерела народного мистецтва, клопотався перед опікунською радою про дозвіл складати іспити до інституту.

Навчаючись у Василя Кричевського, відвідуючи його лекції з народної творчості, композиції, орнаментики, юнак водночас оволодівав на професійній основі техніками гончарства та килимарства. Як твердив сам Саєнко, професор відкрив для нього науку про українське народне мистецтво. Відтоді  Олександр вважає професора Василя Кричевського своїм вчителем і наставником, з любов’ю і шаною згадував його упродовж творчого життя.

Але знову ж через загострення воєнних подій громадянської війни  Василь Кричевський і Олександр Саєнко полишають Миргород.

Восени 1919 року Олександр їде до Межигірського керамічного технікуму, де гурт творчої молоді під проводом професора Бойчука виготовляв чудовий посуд з народними орнаментами. Упродовж кількох місяців Саєнко працював на гончарному крузі у Межигірській керамічній майстерні під керівництвом  Василя Седляра. Відтоді залишились в родинній колекції та Національного музею українського народного декоративного мистецтва керамічна скульптура та декоративні тарелі та пласти.

Влітку 1920 року Василь Кричевський запросив Олександра Саєнка на навчання до Української академії мистецтва, у стінах якої у той час формувались мистецькі кадри, яким належало відтворити реалії нової доби.

Створення монументально-декоративних розписів, панно, плакатів, скульптурних та графічних образів, проєктів художнього вирішення інтер’єрів стало для мистців творчою лабораторією з формування нового національного мистецького стилю. Серед творчої молоді, чутливої до нових зрушень і викликів чільне місце належить Олександру Саєнку – мистцю із природним почуттям національної самосвідомості, здатному на належному рівні поєднати професійне бачення з народною культурою. Під керівництвом видатних мистців, професорів Української академії мистецтв Михайла Бойчука і Василя Кричевського, налаштованих на творення синтетичного національного стилю, творчо переосмислив досягнення національного та світового мистецтва, явив власний неповторний саєнківський стиль у монументально-декоративному мистецтві.

‑ Одними з шанувальників мистецької творчості Олександра Саєнка були прозаїк Михайло Стельмах і драматург Олександр Корнійчук. Які у Вас лишилися спогади про цих особистостей? Які саме твори Олександра Саєнка їм припали до душі?

‑ Зустрічі і спілкування з Михайлом Панасовичем Стельмахом пам’ятні і незабутні. Мене полонили його доброта, чуйність, делікатність, людяність. І голос був лагідний, ніжний, м’який, а його слова, як пісня, глибоко западали в душу. Михайло Панасович більше уважно слухав людей, але коли говорив, усі замовкали і слухали лише його проникливе слово. Перша зустріч письменника і художника відбулась на персональній виставці творів Олександра Саєнка у 1962 році. На урочистому відкритті Михайло Панасович виголосив вітальне слово, в якому із захопленням говорив про Саєнкове мистецтво.

Із Олександром Євдокимовичем Корнійчуком Олександр Саєнко також вперше зустрівся на своїй персональній виставці в Національному музеї Т.Г.Шевченка в 1967 році. Зворушений історією життя та творами мистця, драматург довго шанобливо тис руку Олександра Саєнка, а на завершення зустрічі подарував свою книгу «Над Дніпром» з дарчим написом: «Щасливий гаряче поздоровити Вас, Олександре Ферапонтовичу, з блискучими творами Вашого могутнього таланту. Олександр Корнійчук». Пізніше, довідавшись, що Олександр Євдокимович має колекцію мистецьких творів, Олександр Саєнко подарував свій твір «Козак Мамай – народний герой співає українську думу», виконаний 1928 року у техніці мозаїки соломою. Згодом цю роботу було передано до Центрального музею-архіву літератури і мистецтва України. Нині монументальне панно «Козак Мамай» Олександра Саєнка вважається шедевром світового мистецтва.

‑ На думку вітчизняних мистецтвознавців, особливе місце у творчій спадщині Олександра Саєнка посідає шевченківська тематика. Можете пригадати, які в Олександра Ферапонтовича були улюблені Шевченкові вірші і як ці поетичні образи, створені генієм, втілилися у його мистецькому доробку?

‑ Творчість Олександра Саєнка розвивалась під впливом поетичної, прозової, епістолярної та мистецької спадщини Тараса Шевченка. Образ Шевченка завжди залишався наскрізною темою у доробку мистця – серія портретів поета зароджувалась у 20-ті роки ХХ століття ще в стінах Української академії мистецтва і пройшла через усе  його творче життя.

Серед улюблених поезій Тараса Шевченка, якими надихався Олександр Саєнко у своїй творчості, – «Реве та стогне Дніпр широкий» (Причинна, 1837), «На розпутті кобзар сидить / Та на кобзі грає» (Тарасова ніч, 1838), «Думи мої, думи мої», 1939, (портретні образи Кобзаря); «Як умру, то поховайте…» (Заповіт, 1845); «Мені тринадцятий минало, / Я пас ягнята за селом» (1847), «Орися ж ти моя ниво, долом та горою!» (Не нарікаю я на Бога, 1860), (тема українського села); «Слава не поляже». «Співай же їм, мій голубе, / Про Січ, про могили» (До Основ’яненка, 1839), «Аж до Межигорського Спаса / Потанцював сивий» (Чернець, 1847) (тема визвольного козацького руху); «Пішла селом, плаче Катерина» (Катерина,1838).

Звернення Олександра Саєнка до Шевченківської теми визначене й особистим знайомством з Олександрою Білозерською-Куліш (Ганною Барвінок). Її спогади про весілля з Пантелеймоном Кулішем, де Шевченко був за старшого боярина, та його зустрічі з Віктором Білозерським і Віктором Забілою відтворені  у Саєнківській живописній серії «Перебування Тараса Шевченка на Борзнянщині» (1938–1947).

У масштабному виданні «Пам’ять роду. Епістолярії родини Саєнків.1886–2020» вперше надруковані листи Олександри Білозерської-Куліш до Ферапонта Саєнка (17 листів).

‑ Окрім Шевченкіани, Олександр Саєнко неодноразово звертався до відображення козацької доби. Напевне потрібно було мати громадянську сміливість зображати на картинах запорожців, адже в країні, де панувала марксистсько-ленінська ідеологія, дуже легко могли звинуватити в українському націоналізмі.

‑ Вагомою у мистецькій спадщині мистця є серія творів, присвячена визвольному козацькому рухові, боротьбі українського народу за волю й незалежність, видатним ватажкам його героїчних звитяг, – «Вшанування запорожців» (фреска, 1920), «Запорозька Січ» (1921), «Запорожець» (1928), «Семен Палій», «Семен Палій на коні» (1966-1967), «Іван Сірко (1967), «Гомін, гомін по діброві» (співавтор Н.Саєнко, 1984).  В образах полководців Івана Сірка та Семена Палія мистець, наслідуючи принципи старовинної української парсуни, показує сильні характери очільників волелюбного українського козацтва, оспіваного в думах та історичних піснях.

Бували часи, коли Олександра Саєнка звинувачували не лише за історичну тематику його творів, а й за золото соломи і синьо-блакитний колір тла його творів. Але мистець залишався патріотом, українцем у творчості і житті, вірним принципам українського культурного відродження, настановам поважних педагогів Української академії мистецтва.

‑ Як тут не згадати перший в українській літературі історичний роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, до якого сімя Саєнків мала безпосереднє відношення. Адже в садибі, де зараз розташований художньо-меморіальний музей в Борзні, доживала свій вік його дружина – Ганна Барвінок…

‑ Родина Саєнків не лише знала і шанувала видатного діяча в історії української культури Пантелеймона Куліша, а й зачитувалась його творами, адже у бібліотеці Саєнків було зібрано майже всі видання творів письменника.

Мій батько виховував мене у глибокій шані до Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок, ділився спогадами про зустрічі з письменницею і його благодійницею, доброю приятелькою родини, яка часто зупинялася і жила в будинку Саєнків. Коли мені виповнилось десять літ, вперше повів у серпневий день на святого Пантелеймона до могили Куліша і Білозерських.

Нині долею судилося мені долучитись до утвердження осяйних імен у національній культурі – Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Олександра Саєнка, а в день вшанування пам’яті видатного українця Пантелеймона Куліша з нагоди 200-річчя від дня народження подарувати твори Олександра Саєнка Музею-заповіднику «Ганнина пустинь» в Мотронівці і  покласти на святі могили квіти – українські соняхи.

При створенні циклу «Козаччина» Олександр Саєнко активно користувався літературною спадщиною письменника, перечитував твори, серед яких настільною книгою був роман «Чорна рада», надихаючись історичними подіями та героїчними подвигами, відтвореними в них, які ще з дитинства залишили глибокий слід у його душі.

‑ Твори Олександра Саєнка, Ваші й онуки Лесі Майданець-Саєнко регулярно виставлялися на різних континентах земної кулі і мали позитивний резонанс. Чи можна в цьому вбачати інтеграцію національного мистецтва у світове, про що мріяли в 20-х роках минулого століття талановиті художники українського Ренесансу?

‑ Ще у 1920-х роках педагоги, професори  Української академії мистецтва вважали важливою передумовою своєї успішної праці у зв’язках із закордонними художніми організаціями, встановлення безпосередніх контактів із фахівцями, вивчення їхнього досвіду, оволодіння новими техніками та співставлення власних здобутків з досягненнями культури західних країн. Зокрема, у 1926-1927-х роках професори Михайло Бойчук, Андрій Таран та керівник Межигірського художньо-керамічного технікуму Василь Седляр відвідали Німеччину, Францію, Італію, де знайомились з тенденціями розвитку сучасного зарубіжного мистецтва, спілкувалися з колегами по творчості, а також презентували українське мистецтво.

Збагачені враженнями художники, повертаючись додому, були переконані, що українське мистецтво не поступається західному і, навіть, випереджає його в галузі монументального живопису.

Мистецька традиція Саєнків – це своєрідний посил у майбутнє незнищенності українського роду, коли поклик творчого вираження духу, почувань народу нашого відлунюється у новому новаторському самовираженні митця, спрямованому на пробудження у почуттях, у сприйнятті нових поколінь традицій культури як гаранта і основи духовної державності України.

Ідею представлення спадковості традицій мистецького роду Саєнків у контексті розвитку українського монументально-декоративного мистецтва в сьогоденні було успішно реалізовано на численних акціях і художніх виставках в Україні та в п’ятнадцяти країнах світу на чотирьох континентах (Австралія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Канада, Німеччина, Польща, Росія, США,  Фінляндія, Франція).

Схвальна оцінка творчості династії Саєнків фахівцями, громадськістю та поціновувачами мистецтва як в Україні, так і далеко за її межами є пошануванням її вагомого внеску до національної і світової культури.

 

Спілкувався Тарас Головко

 

Унікальна фотографія, на якій зображено Василя Кричевського з донькою і Олександром Саєнком, 1926 рік.