Ще за два дні до його смерті я розмовляв з ним по телефону, з жахом розуміючи, що чую цей слабкий співучий тенор востаннє.

Михайло Федотович Слабошпицький помер 30 травня 2021 року напередодні свого сімдесятип’ятиліття. Прощання з ним відбулося перед Будинком Літераторів на Банковій – прохолодний сумний день відповідав похмурому настрою тих, хто прийшов провести Слабошпицького в останню путь… Ніхто тоді не міг уявити, що урядовий квартал невдовзі перетвориться на фортецю, аби не допустити російські ДРГ в серцевину держави.

Життя Михайла Слабошпицького уклалося в проміжок між двома сакральними датами історії – 22 червня 1941 року й 24 лютого 2022-го й увібрало в себе весь страшний досвід голодного інвалідського колгоспно-злиденного сталінського повоєння (він народився в 1946-му). Молодість припала на роки агресивної русифікації й – воднораз – на час відродження української мрії дисидентами-шістдесятниками. Йому пощастило взяти участь у побудові незалежної української держави, у процесі творення вільної нашої літератури. Він поспішав, ставши, висловлюючись його ж словами, революціонером, будителем, просвітителем, навчителем, моральним авторитетом”, ще й істориком, дипломатом, менеджером, залишаючись передовсім багатожанровим письменником.

Поспішав – бо знав, що гряде російська навала, що зіткнення неминуче. Ми з ним про це часто говорили. І в цьому Слабошпицький виявився більшим державником, ніж ті, хто, перебуваючи на вищих державних посадах, роззброювали українців казочками про “шашлики у травні”: у травні 2022-го – не забудемо цього ніколи – ми отримали пекельні бої на Донбасі…

Пройшовши через усі лабіринти радянської літературно-спілчанської машини ідеологічного – і не тільки – гноблення, створеної Сталіним, Горьким і Ждановим, Михайло Федотович не став радянським “інженером людських душ”, а зумів зберегти в собі чисту молоду закоханість в Україну (те, що російські фашисти називають “українським націоналізмом”), в її мову та пісні, в красу її природи та різнобарвність людей з їхніми печалями та гумором. Він проніс це світле почуття крізь перевірки й заборони всіх тодішніх ідеологів цк, цензорів та літстукачів, збагативши свою волелюбну мрію грунтовними знаннями літератури української та світової, ознайомившись з найкращими досягненнями критичної думки. Це дало змогу Слабошпицькому працювати на рівні і в обсягах академічних інституцій, хоча й не мав наукових ступенів і звань (на відміну від деяких комуністичних і путінських підлабузників-хуторян}. Він відбувся, як один з творців української цивілізації – як антитези “руського міра”,‑ ставши в один ряд з Григорієм Кочуром, Миколою Лукашем, Василем Земляком, Миколою Вінграновським, Романом Іваничуком, Василем Стусом, Григором Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Іваном Дзюбою, багатьма іншими нашими праведниками.

Багатовимірна творчість М.Слабошпицького ще потребує свого дослідника – бажано на кшталт незабутнього Володимира Панченка. Але вже сьогодні зрозуміло, що Михайлові Федотовичу вдалося розсунути часові й географічні рамки рідної літератури. Відкриття й пропагування Слабошпицьким незнаного в УРСР континенту української еміграційної літератури в США, Канаді, Німеччині, Бразилії поклали край штучному розз’єднанню духовних надбань нашого народу. Він немовби передбачив можливість нової української катастрофи – вихід мільйонів наших громадян за кордон, у результаті російської агресії, що призведе в майбутньому до появи нової україно-англо-німецько-польсько-італо-і тд мовної літератури.

Нові дослідники продовжать справу Слабошпицького з пошуку розсіяних по світу талантів, що збагатять українську цивілізацію.

Сьогодні, в час всенародної війни проти російських загарбників, які несуть смерть самому існуванню нашого народу, з особливою теплотою згадуються блискучі радіо й телевиступи Михайла Федотовича на захист української мови — цього надважливого елемента національної самоідентифікації. Він збагатив живу українську мову рядом нових слів та виразів.

М.Слабошпицький до останнього свого подиху боровся за Україну та нашу свободу – боровся своєю творчістю, книжками видавництва “Ярославів Вал”, створеного ним, організацією щорічних міжнародних конкурсів імені Петра Яцика, в проведення яких вкладав увесь свій організаційно-дипломатичний хист. Сьогодні на фронтах визвольної війни воюють за Україну багато учасників тих конкурсів, які пам’ятають Слабошпицького та його уроки.

Будуть завжди потрібні в оновленій УКРАЇНСЬКІЙ державі уроки Слабошпицького – українця, який відмовився бути безпам’ятним невільником.

 

Юрій ЩЕРБАК

"Українська літературна газета"